Останнім часом Люба погано себе почувала. Сердилася сама на себе, бо не звикла вилежуватися на дивані, завжди була в роботі. Тому часто не розуміла свою подругу Оксану, коли та жалілася то на високий тиск, то на біль у суглобах. Гадала: має Оксана доброго чоловіка, якого у фартушок одягла, тому й вишукує у себе болячки.
Допоки не захворіла сама. Мабуть тому, що не берегла себе і не розуміла, що нічого вічного нема. І здоров’я теж – не вічне. Не може простити собі, що не дякувала Господу за нього, коли здоровою і сильною була. Мішок муки самотужки у комору заносила, штукатурити по людях ходила, город обробляла… Її чоловік Ілля – інвалід з дитинства, народився без правої руки, тож їй не доводилося ділити роботу на свою і чоловікову, бо жаліла Іллю. Він добрий, непитущий, й так ніколи не сидів без діла. Відкрив удома майстерню з ремонту взуття. Усе село йде до нього, бо чудово справляє, здавалося б, навіть безнадійне взуття, не скажеш, що однорукий. «Зате ніг у мене – дві. Вони мені й допомагають», – не раз казав Ілля.
Навесні поховала Люба матір. Бідолашна помирала у страшних муках, так і не дізнавшись відповіді на запитання, яке сотню, тисячу разів задавала доньці: чому саме за Іллю – каліку вона заміж вийшла? Адже була першою красунею на селі і женихів – славних хлопців – їй не бракувало. Люба не раз клялася собі, що відкриє неньці страшну таємницю, але не хотіла її засмучувати, заново перегортати сторінки свого минулого. А воно все одно не відпускає її у жахливих споминах, мучить сум’яттям і каяттям, що теж позначилося на її здоров’ї…
Тоді вона, молода і красива, працювала кухарем у літньому таборі. На роботу любила йти через ліс. Так значно швидше. Знала тут кожен пеньок і деревце. Суничок іноді назбирає, листочків на цілющий час насушить, лісовими горішками дітей любила пригостити. У той злощасний день Люба затрималася на роботі. Уже смеркало, однак дівчина не боялася лісу, йшла собі знайомою стежкою, наспівуючи в унісон пташкам, як враз почула, що затріщало гілля позаду, а за мить чиїсь міцні руки затулили їй рота, повалили на траву… Любі здавалося, що це якийсь страшний сон: і цей пекучий біль, і її крик про допомогу, і злорадний регіт їй в обличчя: «Не пручайся, дурепо, тут тебе ніхто не почує…» Поглумившись над нею, чудовисько щезло, а вона ще довго не могла звестися на ноги. У голові вибивало молотом, пекли очі, усе тіло. Було страшно, невимовно страшно. Не знає, як дійшла додому, до їх криниці з журавлем. Стала обливати себе водою. Ще і ще, хоч уже вся задубіла. Щоб змити свою ганьбу, свій страх, сором і біль… А потім тихенько, щоб не почула матір, закуталася в ковдру і до ранку проплакала…
Цілий тиждень лежала Люба із застудою, а ще через тиждень страшна здогадка приголомшила її, і вона, ошелешена, пішла до лікаря.
Вагітність стала для Люби громом серед ясного неба. Господи, чому так? За що? Навіщо їй ця дитина? Хто її батько? Яке в нього ім’я? Єдине, що запам’ятала – вирячені насмішкуваті очі свого ґвалтівника, його злостивий регіт. О, ні, вона не може народжувати цю дитину. Нізащо!
Зателефонувала подрузі, яка мешкала в сусідній області. «Деталі – при зустрічі», – сказала. А тепер треба, щоб відвела її до лікаря. Щоб ніхто не знав. Інна, важко зітхнувши, погодилася.
Люба накупила подарунків для Інни і її синочка Сергійка, як несподівано захворіла мати. Сильний біль у хребті не давав поворухнутися і її поклали в лікарню. Лікування було тривалим. Коли маму виписали, Люба стала збиратися. Бажала одного – швидше позбутися своєї біди. Щоб не ховати більше очі від матері.
Інна плакала разом з Любою, коли та розповіла їй правду. «Може, залишиш дитинку? Хіба вона винна?» – обережно спитала Інна. Проте, Люба була категоричною. Тим паче, Інна вже домовилася з лікарем.
…Люба швидше ладна була почути, що завтра помре, аніж те, що прийшла запізно.
«Повірте, ви полюбите це маля. Все таки – рідна кров», – заспокоювала лікарка.
«Не говоріть про кров! Яку її успадкує ця дитина від батька-нелюда, скажіть?» – заридала Люба. Гінеколог безпорадно розвела руками – її чекали пацієнти…
Інна запропонувала Любі пожити у неї до пологів, а там – час покаже. Буде допомагати їй торгувати на ринку. І за це, звісно, Інна буде Любі платити. У домі подруги Люба скоро стала своєю. І Сергійкові було цікаво з нею, бо тітка Люба щовечора грала з ним у шашки і доміно. Це було хобі хлопчика.
Люба іноді їздила до матері, доки ще вагітності не було видно. Коли ж її стан округлився – щодня телефонувала, вигадуючи усілякі причини, які, нібито, заважають їй поїхати додому.
Перейми почалися уночі, а на ранок Люба народила хлопчика. «Який симпатичний! І крикун бравий – артистом буде!», – акушерка хотіла показати синочка Любі, але та затулила очі долонями: «Заберіть цю дитину! Вона мені не потрібна! Розумієте?»
Увечері акушерка знову вмовляла Любу взяти сина до грудей. Мовляв, такий контакт породжує материнський інстинкт. Але та втупилася очима в куток і навіть не глянула на маля. Не захотіла чути про нього ні завтра, ні післязавтра. Написала заяву про відмову від сина. Чомусь попросила дати дитині ім’я Савелій. Так звали її покійного батька. Чому так вчинила – не могла пояснити навіть собі.
Подякувавши Інні за доброту, зібралася додому. Щоб забути про все, потрібно вийти заміж і народити знову, – радила Інна, втираючи подрузі сльози. Тому й згадала Люба про свого сусіда Іллю, з яким разом росла, пасла гусей, ходила до школи. Сама якось зайшла до нього на подвір’я. «Давно не була у вас. Скучила за всіма», – мовила. «Усі подумали, що ти там, у місті, вийшла заміж», – сказав Ілля, пригорнувши дівчину своєю однією рукою. «Не щастить мені на хороших женихів, Ільку. На таких, як ось ти. Оженися на мені, прошу!»
Ілля здивовано підняв на Любу свої гарні карі очі: «Ти жартуєш, Любонько?» «Ні, я цілком серйозно», – мовила вона, несподівано поцілувавши розгубленого Іллю. І додала: «Прошу!»
Ось уже дев’ятнадцять років вони у шлюбі. В них виростає чудовий син Андрійко, який тепер навчається у коледжі. Чи пошкодувала Люба, що оженила на собі Іллю? Ніколи! Він дуже уважний, терплячий, добрий до неї. За роки подружнього життя жодного лихого слова їй не мовив. Усе, мабуть, і надалі було б мирно і затишно в їх домі, якби недавно не зайшов на подвір’я якийсь хлопчина. Люба саме поралася у квітнику. Хлопчина привітався, за звичаєм, побажав їй щастя. Його виразні очі, усмішка, ямочка на підборідді видалися їй знайомими і вона спитала, як його звуть. «Савелій», – відповів хлопець.
Сказав, що приїхав на практику в їхнє село і шукає квартиру. «В нашому селі живуть багато одиноких. Гадаю, вони допоможуть тобі», – відповіла Люба і вказала на кілька хат. Хлопець подякував і зник за кущами бузку, а мозок Люби враз ніби прозрів: о, Господи! Цей хлопець був схожий на її сина Андрія. Навіть хода така ж! А ще – таке рідкісне ім’я – Савелій… Вона вже не сумнівалася – це був її син! Той, кого вона ніколи не забувала, кого благословляла у своїх молитвах. Такий милий, вродливий хлопчина! У неї піднявся тиск, защеміло серце. Вона уже знала, що Савелій живе у старої Меланії, її недалекої сусідки. Завтра вихідні – приїде Андрій. Люба вже вирішила напевне: будь, що буде, але про все розповість синові. А ввечері відкриє таємницю Ількові. Вона впевнена – він добрий, дуже любить її і тому зрозуміє.
Стара Меланія не могла збагнути, чому сусідка Люба впала на коліна перед її квартирантом, чому називає сином, обсипає цілунками його зблідле обличчя, а з її очей котяться сльози.
Нині у Савелія є дві матері: та, яка всиновила і виховала, і та, яка народила. І брат Андрій. Вислухавши щиру сповідь мами Люби, хлопець простив її і дуже щасливий, що має тепер ще й брата, як дві краплі води схожого на нього, про якого він завжди мріяв.
