Весняний вітер-пустун розкуйовджував її і без того неслухняне волосся. Як не намагалася Леся «зберегти» зачіску, у неї нічого не виходило. Та ця ситуація, на диво, чи не вперше її не засмутила, навіть навпаки, Леся ледь усміхнулась, побоюючись, що розівчилась це робити.
Смутку у її молодому житті було достатньо. Ще у шкільному віці горе прийшло у їх домівку і та чорна життєва смуга завдала їй багато болю – спершу померла бабуся, потім – батько, а за ними й дідусь з туги покинув цей світ. Залишились вони двоє з мамою, як билиночки у полі. Мусили продати і коня, і корову, бо, ой, як не вистачало чоловічих рук на господарстві.
Завжди стримана, добра і справедлива, мама для доньки була взірцем. Вона не опускала рук, бо єдине, заради чого тепер жила і працювала на двох роботах, була Леся. Дівчинка не раз чула, як мати плаче вночі в іншій кімнаті. Та своєї слабкості перед донькою жінка ніколи не показувала.
Коли Леся закінчувала школу, навідріз відмовилась вступати до вишу.
– Краще піду вчитись на перукаря, то, може, хоч роботу матиму. А що з того диплома і вищої освіти? Такими фахівцями центри зайнятості переповнені, – по-дорослому роздумувала Леся.
В училищі дівчина одразу заприятелювала чи не з усіма одногрупницями. Лише з Вірою ніяк не вдавалося зав’язати розмову, бо та завжди піджартовувала над Лесею, а з часом ті підколи і насміхання ставали дедалі болючішими і гострішими.
– Та що я їй не так зробила? – запитувала одногрупниць Леся, а ті лише мовчки розводили руками, бо і самі цього не розуміли.
Але, як кажуть, усе геніальне – просто. Так було і в ситуації з дівчатами. Як виявилось, Вірі подобався єдиний у групі хлопець Сергій, а він, як це часто буває, симпатизував кароокій Лесі.
Підступна Віра чого тільки не придумувала, щоб розсварити Лесю з Сергієм. І це їй, врешті-решт, вдалося зробити. За принципом, що на війні всі методи прийнятні, Віра опустилася до найжалюгідніших – вона спаплюжила Лесю і її матір перед хлопцем, сказавши, що жінки вдаються до чорної магії, ворожіння, що чоловіки у їх роду довго не живуть і ще всяку іншу нісенітницю.
Спершу Сергій з усмішкою сприйняв сказане, а потім щоразу більше віддалявся від Лесі.
Дівчина не стала з’ясовувати причини такої раптової прохолоди у стосунках, бо подруги їй все розповіли. Боляче було Лесі пережити розрив з людиною, якій симпатизувала, а ще важче було від того, що Сергій повірив у ці нісенітниці, нічого не запитавши у неї. Для Лесі це було, наче ніж у спину, бо тільки-но вона, здавалось, відчула краплинку щастя, як знову її охопив сум, а найбільше страх, що вона так і не дізнається у цьому житті, як це – бути щасливою.
У пригніченому настрої Леся поверталася до гуртожитку. Цей настрій передався хлопчині, який проходив мимо. І сам не розумів чому, заговорив до дівчини. Йому захотілось її розрадити і допомогти. Дівчина, як на сповіді, про все, починаючи з дитинства і закінчуючи нинішнім днем, на одному диханні, розповіла незнайомцю. Якесь невимовне полегшення відчула.
…А сьогодні Лесю не засмучував навіть неслухняний весняний вітер, бо її чекає той, хто вміє вислухати і допомогти. Той, у випадковій зустрічі з яким відчула, що таке щастя…
