Ірина навчалася у тернопільському виші. Їй, простій сільській дівчині, дуже подобалося це місто. Якось пішла на залізничний вокзал дізнатися, чи не змінився розклад поїздів. Здебільшого, завжди так було у зимовий і літній час. Зупинилася на тротуарі на червоний сигнал світлофора, як біля неї, мов з-під землі, виріс стрункий високий хлопець. Кинувши на неї погляд великих синіх очей, несподівано вихопив у неї з рук мобільник.
«Вибачте, мені терміново потрібен телефон. Мій щойно впав і побився. Зачекайте мене тут», – мовив на ходу і побіг, оминаючи тролейбус.
Хтось скрикнув: «Чи ти – дурень? Потім водій винуватий буде!» Люди ошелешено дивилися на розгублену Іру. Хтось кинувся наздоганяти юнака, але він щез так само несподівано, як і з’явився.
Прибита такою прикрою пригодою, Іра вже й забула чому йшла на вокзал. Годину простояла на тротуарі, сподіваючись, що її кривдник все ж повернеться. Вибачиться, поверне мобільник. Але його не було.
Подруги з кімнати порадили Ірині написати заяву в міліцію. Вона вагалася, не могла повірити, щоб справжній злодій ось так, на очах багатьох людей, відважився вкрасти телефон. Мабуть він, дійсно, був йому терміново потрібен. Подруги сміялися з її наївності, а Іра все ще сподівалася – хлопець знайде її сам. Тепер це легко можна зробити через соцмережі. Але її ніхто не шукав…
Телефону Ірі було дуже шкода. Тим паче, це – мамин подарунок їй на день народження. У ньому багато функцій, гарні світлини. Без мобілки їй – ніяк. Мама розповідала, що колись не було мобільних телефонів. Не у всіх і стаціонарні були. На побачення, у гості ходили, заздалегідь домовившись, при розмові, чи у листах. Тоді в моді були наручні годинники. Їх точність звіряли по радіо. Годинник вважали гарним подарунком. Якщо маєш годинник – отже, вже дорослий.
Приїхавши додому на вихідні, Іра розповіла мамі про пригоду з телефоном. Але мама була якась далека, ніби не своя. Іра стривожилася: «У мене вкрали телефон. Ти чуєш, мамо?»
«Не переймайся цим. Інший тобі куплю», – спокійно відповіла мама і прилягла на дивані, втупившись очима в стелю. Такою неуважною, пригніченою Іра ніколи її не бачила. Що з ненькою? Чи, бува, не захворіла? Іра дуже боялася цього, адже, окрім матері, нікого не мала. Свого батька вона не знала. Мати уникала розмови про нього. Вона й не наполягала: очевидно, на це у мами була вагома причина. Якби ж то в неї була сестра чи брат! Особливо, брат. Старший. Високий. Вродливий. Із синіми-пресиніми очима, як у того хлопця з вокзалу. Який би заступився за неї, чогось навчив, чи навіть насварив, посперечався…
Іра взялася прибирати. Прополола грядку, підмела подвір’я. Здивувалася: у мами грядочки завжди були чистенькі, а тут – такий кожух виріс. Що ж з ненькою сталося? Хотіла поговорити, але мама заснула, чи вдавала, що спить. Тому вирішила не турбувати її.
…Мобілку Ірі віддала комендантка. Дівчина здивувалася: як той хлопець знайшов її, адже вони не знайомі! Та, все ж, дуже зраділа.
Швидко летіли дні тижня. Скоро канікули. Мабуть, знову змінили розклад поїздів на літній період. З того дня, як у неї відібрали телефон, вона їздила автобусом. Але потягом зручніше і дешевше. Тому Іра знову пішла на вокзал. Направилася до таблиці розкладу, як раптом зовсім близько почула знайомий голос. Мама? Так, це була вона. Обіймала в куточку якогось чоловіка. Модні джинси, струнка постава, «адідасівська» куртка свідчили, що він ще зовсім юний. Іра не повірила своїм очам. А коли той озирнувся, ніби прикипіла до землі. У неї запульсувало все тіло. Впізнала хлопця, який колись висмикнув з її рук телефон. Але при чім тут її мама? Перед очима в Ірини замиготіло, перехопило дихання. Що ж приховує матір від неї?
Ще хвильку почекає і спитає про це в обидвох. Але мама, вручивши хлопцеві сумку, повернула до потяга, який вже стояв на колії.
І цього разу Ірина не уточнила графік свого поїзда. Мов мара, попленталася назад. Вирішила остаточно – додому на вихідні не поїде! Щось обірвалося їй усередині, замуляло біля серця. Вона ж помітила, що мати дуже змінилася. Колись виходила за нею на зупинку, вранці – проводжала, наталувавши важку сумку. Тепер усе не так. Іра сама збирає продукти в гуртожиток. Сама сідає в автобус. Давно не було у них з мамою відвертих задушевних розмов. Хай простить їй Господь, але Ірина більше не хотіла бачити маму Софію. Як могла вона зв’язатися з таким молодим? Огидно, соромно, страшно! Навіть, коли почнуться канікули, буде сидіти в гуртожитку. Домовиться з комендантом, допомагатиме робити ремонт.
Наступного дня, повертаючись з лекцій, Іра побачила маму. Та сиділа на лавочці біля гуртожитку і чимось нагадувала поранену пташку. Поруч – сумка, звісно, для неї – Ірини. «Доню, чому додому не приїхала? На дзвінки не відповідаєш. Я всю ніч не спала – тривожилася. Ось, продукти тобі привезла», – якось винувато мовила Софія. Іра присіла поруч. Тільки тепер помітила, як мати постаріла. Не знала з чого почати розмову, але й церемонитися з матір’ю не хотіла: «Не дуже переймайся мною, мамо. Ти ж заміну собі знайшла. Не оправдовуйся. Я все знаю. Бачила тебе на вокзалі. Молодий, симпатичний. Хто він, мамо?».
З очей Софії покотилися сльози: «Ти нас бачила, Іро? Що ж, може воно і на краще. Нам давно слід поговорити. Але я не знала з чого почати, чи зрозумієш?»
Іру аж пересмикнуло: «Я – не маленька! Усе розумію – ти молодого коханця собі знайшла! За любов йому гостинці возиш?»
Софія широко відкрила очі: «Коханця? Та що ти таке кажеш, донечко?»
…Мов хвилі тихого струмочка, попливли з уст Софії розпачливі слова. Вона росла сиротою. Своїх батьків не пам’ятала. Виховувала її тітка Іванна – татова рідна сестра, яка неохоче розповідала про них, кожного разу змінюючи факти. Згодом Соня дізналася від людей, що, насправді, батько-пияк сильно побив матір і від отриманих травм вона померла. А сам скоїв суїцид…
Після школи Соня пішла вчитися в училище на швачку. Зустрічалася з місцевим хлопцем з багатої родини. Дізнавшись, що вона вагітна, він її кинув. Але це ще було півбіди: мати коханого, до якої Соня прийшла зі своїми жалями, зробила все для того, щоб її за, нібито, аморальну поведінку відрахували з училища. Тітка Іванна теж не підтримала дівчину. Зчинила страшний скандал. Зібрала у клунок найнеобхідніші речі і вигнала з дому: «Не досить, що тебе годувала, в інтернат не здала, то ти ще й приплід мені принесла! Щоб мої очі більше тебе не бачили!» Виштовхала Софію у спину. Нині їй страшно згадувати, як тоді поневірялася – жила на вокзалах, переховувалася у вагонах потягів, жебракувала. Дитину народила у лісосмузі. Жінка, яка пішла на крик новонародженого хлопчика, викликала міліцію і «швидку».
Писати заяву про відмову від дитини було нестерпно важко. Але виходу не було. Поїхала в Тернопільську область, влаштувалася на роботу нянечкою в сільський дитсадок. Тут їй припала до душі симпатична, цікава дівчинка, в якої при пологах померла мама. Вона вирізнялася з-поміж інших дітей, бо була погано вдягнена, нерозчесана. Тому Софія прасувала їй платтячка, заплітала кучеряве волоссячко. Мачусі, котра, окрім дівчинки, мала ще трьох своїх дітей, часу на Іринку не вистачало. І, ніби, аж зраділа, коли Софія захотіла вдочерити дівчинку…
Іра незрозуміло дивилася на матір. У неї пересохло в горлі: «То це була я? Скажи, мамо?»
«Так, це була ти. Але ти мені рідна, розумієш? І це, що я, мимоволі відкрила тобі таємницю, нічого не змінює. Навіть тепер, коли Денис, мій син, розшукав мене. До речі, він теж студент. Вихованець дитбудинку», – сумно мовила Софія.
Тоді, коли вона вперше зустрілася з ним, у Дениса зламався телефон. Він, як молитву, завчив номер матері і дуже здивувався, що її номер був у телефоні незнайомої дівчини. Про це він розповів Софії. Звісно, та впізнала телефон доньки. Вони не знали, як відкрити Ірі таємницю. І ось, волею долі, усе вирішилося само собою.
…Нині в Ірини є брат, про якого завжди мріяла. Вона – улюблена вчителька сільської малечі. Денис працює економістом. Дуже любить сестру, шанобливо ставиться до мами Софії. Жодного разу не дорікнув, що вона колись його залишила.
«Життя – річ складна. І перш, ніж осуджувати когось, слід замислитись: а що, коли б на його місці був ти сам?» – каже Денис.
