…Колись тут сходились дві дороги. А потім, коли на клаптику поля збудували маленьку капличку, почали сходитись людські душі.
Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити в Господа погідних днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Влітку селяни приносили до каплички свіжу криничну воду – для подорожніх. Ставили в затінку. Накривали збанок лопухами.
Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів. Зупинялися біля каплички змовити молитву, перепочити, напитися води. Навіть взимку тут хтось залишав свої сліди і молитви…
Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше, комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут не зламав жодної гіллячки бузку. І шипшини не збирали. Ягодами ласували птахи…
Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка донесуть їх до Всевишнього…
…Розвалили капличку «совіти». Залишилося тільки три камінці з підмурівку, кущ бузку і шипшина.
…Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила Мотрина старша сестра. Коли було сухо і тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся Мотря завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася. Потім присідала на камінець відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковцю серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.
– Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю як нині. Ми нею на наші морги їздили. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки і лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Паску клали крашанки для ангеликів.
Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камінці здавалися дівчинці особливими.
Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:
– Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.
Збіжжя Мотря називала «збожжям» – бо від Бога.
– Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То – помічне місце…
…Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там вчилася, вийшла заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнучка або правнучку. Минуло два роки, три…
– У нашій родині пізні діти – не дивина, – втішала улюблену внучку Мотря. – Може, тому й живемо довго.
Правнучка або правнучки Мотря не дочекалася…
…Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа?
Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мама її також далеко поза тридцять народила.
– Значить, така доля, – заспокоював дружину.
– Вона живе на далекій зірці, – шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.
– Хто?
– Наша маленька душа.
Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов сподіваючись побачити там щось незвичайне.
Він звик до Настиних фантазій…
– Здалося б купити нову рамку на бабусину фотокартку, – мовила мама, коли Настя приїхала в село. – Ця вже зовсім розлітається.
На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим – гарні й молоді. У сорочках, вишитих гладдю. В нареченої коса нижче пояса. А в дідуся Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, – розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста замовили?
Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла в бік, і «пішов» услід погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі-нареченій. І пригадала давні слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»
– Треба, бабусю, треба…
– Ти щось сказала, Настю? – гукнула мама з кухні.
– Ні, нічого…
На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його «ку-ку-рі-ку» прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи. Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити маму, вийти з хати.
– Куди ти, доню, зібралася?
Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А, може, роки.
– Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.
За селом звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камінці. Невже комусь в господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало. Тільки бузок залишився.
Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю маленьку душу, яка живе на далекій зірці.
Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою – влітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та молитв…
Із-за сусіднього села сходило сонце. Настя поверталася додому…
…Маленьке дівчатко ступало назустріч Насті. В світлому волоссячку заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося. Мовило:
– Я тебе вибрала…
Поки що це був лише сон…
