Днями півсотні матерів і дружин бійців п’ятої хвилі мобілізації перекрили проїзд до Адміністрації Президента України. Жінки переконані: їх рідні, які були мобілізовані до Збройних Сил у травні 2015-го, ще в квітні мали повернутися додому. Тим паче, що після п’ятої хвилі мобілізації була ще й шоста. А сьома, заявили в Міноборони, взагалі поки не потрібна. Бо начебто є достатньо бажаючих служити за контрактом.
Зустрітися з Президентом учасницям акції не пощастило. Однак уже через кілька днів міністр оборони Роман Полторак повідомив: документи про демобілізацію військовослужбовців п’ятої хвилі готуються. І вже цього тижня будуть розглянуті в Адміністрації Президента та ухвалене відповідне рішення. Згідно з яким, і Президент це підтримує, демобілізація розпочнеться вже у червні – липні. Тож може статися, що поки сьогоднішній номер «Нашого дня» дійде до читачів, указ про демобілізацію військовиків 5-ої хвилі глава держави вже встигне підписати?
Ой, п’ята хвиля, п’ята хвиля… Пригадується, це саме та, яку назвали зірваною через «мажорів». Начебто саме тоді, навесні 2015-го, зважаючи на дедалі зростаюче серед українців невдоволення тим, що на передову відправляють лише патріотів-добровольців і тих, хто не може від армії відкупитися, військкоматам було наказано мобілізувати якнайбільше «золотої молоді». Тобто, синів високого і середньої руки чиновництва, олігархів, правоохоронців, парламентарів тощо. Одне слово, «мажорів».
ТАК ПЛАНУВАЛОСЯ, АЛЕ НЕ ТАК СТАЛОСЯ
Втім до позицій АТО «золота молодь» (за дуже-дуже невеликими винятками) не доїхала. Починаючи з першої хвилі – і закінчуючи шостою. Так що з усього «мажорно-золотого» блиску в пам’яті залишилися лише золоті – якщо зважити на вп’ятеро вищу від нормальної ціну – рюкзаки. Які збиралася сплавити в зону бойових дій фірма-одноденка, що належала чи то дружині, чи синові Арсена Авакова.
Однак ані рюкзаки, проти яких дружно ополчилися журналісти, ані син міністра на передову так і не дісталися. Хоча Олександр, а саме так звуть Авакова-молодшого, і любив козирнути – навіть у нічних клубах, казино і ресторанах – військовою формою. Сфотографуватися з автоматом на бронетранспортері (і на крутих іномарках – теж) на полігоні… Поблизу Харкова. Одного разу так дофотографувався, будучи під кайфом, що заснув у камуфляжі і берцях прямісінько на асфальті. Хтось виклав ці фото «атошника» Олександра Арсеновича у соцмережі – класно виглядає… Схоже, вирішив поспати на рідній землі перед тим, як вирушити до Італії, де в нього бізнес?
Не потрапив у жодну з хвиль мобілізації ще один знаний любитель казино та міцних напоїв Андрій Ющенко. По-батькові Вікторович. «Син бога», як називали його років з 10 тому. Власник компанії «Галицький дім». І не лише її… Любитель залишити в казино за один вечір 100 тисяч доларів, а ще – постріляти. Ні, не на передовій – у ресторані. Будучи сильно «під градусом»…
Хто із «мажорів», які в очі не бачили не те що життя-буття в АТО, а й просто служби в армії у нас наступний?
ЛИТВИНІВСЬКИЙ КЛАН І ЙОГО ПРЕДСТАВНИК ІВАН
Почну з «вічного нардепа» Володимира Литвина, який голосував за кримінальні «закони 16 січня» – останні в епоху Януковича. А перед цим – після власного ж палкого осуду – підписав злощасний «мовний закон» Кивалова-Колесниченка… За невідомо які заслуги перед державою став останнім Героєм України в епоху Кучми.
У той час син «героя» Іван іще ходив до школи. І в усьому намагався бути подібним на батька. Тобто, круглим відмінником – і в школі, і в університеті. Тим паче, що з таким татусем це було зовсім неважко…
А ще в Івана Литвина є два дядьки-генерали. Й обидва боягузи. Дядько Микола тривалий час очолював Держприкордонслужбу. Як очолював? А так, що кордону з Росією, який і при Кучмі був далеким від ідеалу, при вторгненні москалів в Україну – після ганебної втечі Януковича – практично не стало. Що, до слова, дуже допомогло генералові Петру Литвину допустити скупчення на прикордонній території (вже з українського боку) великої кількості російських окупантів. Аби врятувати свою шкіру, дядько Петро взагалі втік з передової, Залишивши своїх бійців напризволяще – без боєприпасів, води і медикаментів… А то був кінець літа 2014-го: запеклі бої за Савур-могилу, Іловайський котел… Сотні загиблих і поранених… Однак це не завадило Петру Литвину домовитися з російськими найманцями про особистий «коридор»… Яким і втік з поля бою.
Тепер він керує родинним бізнесом Литвинів на Житомирщині, згадує походи з «тітушками» проти майданівців, а ще – численні «подвиги» на п’яну голову. Допитаний кілька разів, правда, військовими прокурорами – разом з іншими, такими ж «бойовими» генералами, але так і не покараний. Власне, як і решта…
Іван Литвин – гідний спадкоємець батьківсько-дядьківської «слави». Тож весілля своє багатенький «мажор» з клану Литвинів, обравши супутницею життя доньку нардепа-регіонала, мільйонера Леоніда Деркача, справив наприкінці січня 2014-го. У розпал Майдану Гідності. Литвинівсько-Деркачівське весілля гриміло в ресторані буквально за 200 метрів від Майдану. На той час «беркутівці» вже позбавили життя півсотні ні в чому не винних людей, поранених і зниклих безвісти налічувалося до півтори тисячі.
А коли все стихло… У сенсі, коли Янукович опинився в притулку у Путіна, Литвин-молодший вчергове вирішив взяти приклад з батька. І подався виборювати депутатський мандат. На щастя, з першого разу в Івана нічого не вийшло – незважаючи на те, що за мандат бився з суперниками на рідній кланові Литвинів Житомирщині. Але і в АТО Іван не потрапив – виявився таким же хитруном, як тато. І боягузом – як дядьки-генерали?
ОДНОМУ – ВИДУМАНЕ ПРІЗВИЩЕ, ДРУГОМУ – ВАННА З ВИНОМ
Кому ж із депутатством пощастило з першого разу, то це Олексієві Порошенку. Мажоритарний округ на Вінниччині він отримав у спадок від діда –теж Олексія. І навіть пожив у нього трохи – якраз у той час, як батьків «5 канал» озвучував легенду про участь Порошенка -молодшого в АТО. Правда, за його ж версією, там він перебував під видуманим прізвищем – Анісенко. Аби не привертати зайвої уваги до своєї скромної персони.
– Я був звичайнісіньким рядовим бійцем, – розповів Олексій журналістам з татового телеканалу. – У мінометному підрозділі поблизу Краматорська. Ми там стріляли і допомагали іншим воювати…
Оскільки ж ні в Краматорську, ні (вже за іншою версією все того ж телеканалу) в Дніпропетровську Олексія журналістам з інших каналів знайти не пощастило, то вони подалися прямісінько на Вінниччину – до його діда. Там їх привітно зустріли і сам дід, і домашня робітниця. З будинку почувся дитячий плач…
– Олексій з дружиною поїхали до міста, за продуктами, а ми поки за маленьким доглядаємо, – нічого не відаючи про військову «кар’єру» внука, повідомив гостям дідо Олексій. – Вони в нас ціле літо, адже тут чисте повітря і природа просто казкова…
То було літо 2014-го. Тобто, те літо, коли президентський син водночас служив у мінометній роті чи то в Краматорську, чи в Дніпропетровську – і жив з дружиною та синочком у дідовому домі на околиці Вінниці…
А вже у жовтні того ж року Олексій став народним депутатом. Тепер ходить до парламенту. Вже під власним прізвищем.
Не мав і донині не має найменшого бажання захищати Україну від терористів і син голови НБУ Антон Гонтарєв. Поки його ровесники –не «мажори» проливають кров і віддають життя за рідну землю, Гонтарєв з дружиною встигли відвідати Домінікани, Японію, Китай, Туреччину, Індію…Не кажучи вже про країни Західної Європи. У Франції синочок голови Нацбанку України навіть поплавав у ванні, наповненій вином. Вартістю так у півмільйона гривень. І це – під час війни в країні, котру її громадянин Гонтарєв мав би захищати. Адже молодий, здоровий… Виявляється, цього мало, щоб стати воїном. Потрібна ще одна важлива складова – совість. А її в цього молодого і здорового чоловіка незрівнянно менше, ніж грошей…
ПРАВДА ГІРКІША ВІД ПОЛИНУ?
І все ж мені пощастило знайти «мажора», який і справді був на передовій. Більше того, у самісінькому пеклі – Донецькому аеропорту. 44 дні та ночі. Без будь-яких привілеїв. Скажімо, тієї ж охорони… Це – Олександр Луценко. Під час боїв за аеропорт він був командиром артилерійської установки. Нині старший син Генпрокурора – волонтер.
А ще в АТО брав участь активний учасник «Автомайдану», нині – теж волонтер Олексій Гриценко, син екс-міністра оборони Анатолія Гриценка. А також два сини полковника Валентина Федичева. Донського козака з діда-прадіда, але уродженця України. Саме вона стала справжньою батьківщиною для сім’ї Федичевих. Тож її і пішли захищати батько з синами, коли почалася війна.
Так от, полковник Федичев, будучи заступником начальника штабу АТО, останнім покинув заблоковане терористами Дебальцеве. Відправивши перед тим у безпечне місце всіх поранених, неушкоджених… І навіть усіх загиблих вивезли та винесли, не залишивши на поталу ворогові… Аж тоді з Дебальцевого пішов сам Федичев. Ішов до знемоги, щомиті ризикуючи наткнутися якщо не на міну, то на кулю ворога… Але просити «особистого коридору» для себе – як те зробив, утікаючи з поля бою та залишивши напризволяще воїнів генерал Петро Литвин – Федичеву й у голову не прийшло. І прийти не могло. Бо для нього офіцерська честь – не просто гарні слова, а спосіб життя.
Нині полковник Федичев – директор департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони. На жаль, у ньому й досі на багатьох визначальних посадах – генерали, які в АТО виїжджали лише «для галочки», на кілька днів, аби отримати посвідчення учасників бойових дій. На відміну від них, Федечев у зону бойових дій і тепер їздить часто, тож потреби бійців знає з перших уст. А ще допомагає покаліченим на війні та родинам загиблим.
А ще полковник пише книгу. Про війну і мир. Точніше, про дві війни: ту, яку проти України вже більше двох років веде Росія, і афганську, учасником якої теж був. І, безумовно, про мир. Який обов’язково настане в Україні. Завдяки рядовим бійцям та офіцерам – справжнім патріотам рідної землі.
Жаль, що серед «мажорів» патріотів украй мало. І це стосується синів не тільки столичної «еліти», а й провінційної. Це правда, хоч і дуже гірка. А під час війни взагалі гіркіша від полину…
І, нарешті, останнє. Так само, як у Києві минулого тижня матері та дружини бійців п’ятої хвилі вимагали їхньої демобілізації біля Адміністрації Президента, у низці обласних центрів (Тернопіль – не виняток) жінки прийшли до будівель місцевих адміністрацій. Вимагаючи повернення додому своїх рідних – військових-контрактників. Термін служби в яких давно закінчився. Оскільки триває вже 4-5 років. Замість трьох, визначених умовами контракту. Як таке може бути? Та може… Високопоставлені штабісти автоматично подовжують контракти, навіть не ставлячи до відома тих, з ким вони укладені. Адже бійці – на війні… То що, тиловику до кожного їхати. На запитання ж особливо нетерплячих – коли нарешті демобілізація? – у відповідь чують нерідко хамське: «Ви будете тут до кінця!»
Цікаво, а кінець коли – як війні, так і хамству?
І ще цікаво: чи є серед контрактників «мажори»?
