«Якби могла – пішла б воювати»

90-річна Олександра Свята з Шумська, яка пережила сталінські табори, досі співає у церковному хорі та молиться за Україну

Тендітне дівча прямувало людвищенським шляхом. У руках – квітка жовтогарячого соняшника на довгому стеблі. Раптом сільську ідилію порушив гуркіт двигуна. З автомобіля, що зупинився поряд, висипали на землю люди у військовій формі. Дівчина

кинула вбік соняшника.

– Стой, куда идешь? – почула чужинську мову.

– Возьмем ее, повезем в Дедеркалы!

– Что вы ребенка мучаете? Видите, она трясется, как бараний хвост. Иди, девушка, – заступився хтось із старших.

Військові поїхали. Олександра підняла із землі соняшника – у квітці був захований грипс, якого несла повстанцям.

А скільки ще небезпечних ситуацій було у житті Олександри Святої, нині – мешканки Шумська?! Вона завжди любила Україну. А коли сусід, повернувшись після ув’язнення, розповідав про рідну землю з особливим трепетом у серці, дівчина зрозуміла: її життя минатиме у боротьбі за отчий край.

Повстанка з Вілії

Народилася Олександра серед розкішної природи мальовничої Вілії, тоді Дедеркальського району. Зростала у багатодітній сім’ї – мала трьох сестер і брата. Але саме вона стала на героїчний шлях повстанської боротьби. Спершу збиралися з дівчатами у якійсь із віддалених сільських хат і в’язали повстанцям шкарпетки, готували інші речі. Потім почала носити грипси. Згодом взяли у відділок – мала дбати про те, як організувати для повстанців збір харчів, розташувати на нічліг, сховати, повідомити про облаву. Чого гріха таїти: не завжди зустрічала розуміння і підтримку від рідних.

– Я вистояла, бо щиро любила Україну, –  каже Олександра Миколаївна.

Натерпілася чимало. Чашу випробувань випила до дна. Але не розгубила оптимізму, радості, того животворного вогника, який і досі, хоч на життєву стежину ступило дев’яносто років, горить у її очах.

Не злякалася, коли побачила, як з боку Дедеркал у Мізюринці йде облава. Де й сили знайшлися, щоб добігти до села і повідомити повстанців. Хлопці уже самі запідозрили недобре і втікали. Догнала підводу, вискочила на ходу, лягла долу, ховаючись від куль…

Не злякалася, коли в Биківцях, на Покрову, посеред вулиці її перепинили «стрибки». Вдала, що їй байдуже, а потім побігла, аби попередити повстанців, які розташовувалися в одному з селянських дворів. Зав’язалася перестрілка. «Стрибки» поливали вогнем.

– Упала на землю, і вже не знаю, чи жива, – пригадує Олександра Миколаївна. – Вдалося втекти. Добралися разом із подругою до якоїсь хати, а там повно людей. Під вечір прийшли енкаведисти. Підпалили стіжок і почали кричати, щоб люди виходили. Всі бояться. А я тоді подумала: підпалять хату, не хочу живцем згоріти, хай краще перед тим уб’ють. Взяла подругу за руку і вперед. У метушні вдалося втекти. Біжимо, а нам у спини кулі дихають. Подругу поранили. «Втікай, – каже, – врятуєшся, повідомиш, де я». Врятувалися тоді обоє.

На чужину…

У Вілії з’явився чоловік на псевдо «Шуляк». Гарний пропагандист був, про Україну розповідав, про те, як потрібно боротися і любити землю. Йому вірили. Але під солодким медом слів ховалося інше – «Шуляк» виявився не своїм, засланим. І тепер добре знав, хто й чим у селі дихає.

Тоді й прийшли за Олександрою. Заарештували і повезли у Дедеркали.

– Ну, что, где бандеры? – уже російською запитав «Шуляк».

Своїх Олександра не видала, хоч як не знущалися. Пригадує, як отримала сильний удар у вухо. Заточилася на стіну, стукнулася головою і впала на землю. До свідомості прийшла після того, як на неї вилили відро води. Через два дні відправили у Кременець.

– У 1946 році мене засудили, – розповідає жінка. – А на Великдень вивезли у Дубенську в’язницю. Звідти – на Донбас. Працювали у шахті. Мені пощастило більше – залишили на кухні. Люди вмирали, їх не встигали ховати. Щодня викидали тіла у так звані схови: відкривали люки і кидали вниз, як худобу. З Донбасу перевезли у Сухобезводне, що в Росії. Ми валили ліс. Там працювала п’ять років. Далі – Караганда, цегельний завод. Дуже важко було. Щоб хоча на якийсь час уникнути каторжної праці, самі собі робили шкоду. І я вирішила цим скористатися. Кинула собі у черевик жарину і терплю. Через годину нога була, як колода. Три місяці лежала на нарах. Ніхто нікого не лікував. Вижила. Знову пішла на роботу. Відбула у неволі десять років – від дзвінка – до дзвінка.

Додому…

Звільнили Олександру у березні 1955-го, але додому, в Україну, не впускали. Тоді зустріла свого Івана. Одружилися. Збудували хату, завели господарство, народилися діти.

Прикрий випадок знову зробив у її долі крутий поворот. Якось сина зловили хулігани. Познущалися. Материнське серце облилося кров’ю. Не роздумуючи, зібрала дітей і повезла в Україну. У Вілії ще жили батьки. Потім повернулася в Караганду, майже за безцінь продала господарство і подалися з чоловіком на рідну землю. У Шумську, придбали невеличке помешкання в центрі міста.

Багато років Олександра Миколаївна працювала в шумському ресторані, чоловік – на будівництві. Вже немає її Івана. Пережила втрату сина Миколи, який пішов з життя молодим.

Тепер виглядає у гості сина Михайла з родиною, який мешкає у Підволочиську. Тішиться онуками, правнучкою Анною-Марією.

Не буде любові – не буде життя

– Мене на землі тримає любов до рідних, до людей, до України, а головне – до Бога, – каже Олександра Миколаївна. – Не буде любові – не буде життя. Вже тридцять п’ять років співаю у церковному хорі. Буваю на службі у багатьох храмах. Часто заходить у гості отець Миколай із Шумська, або ж діточок своїх присилає, щоб розрадили. Отець Ігор з Биковець заїжджає, отець Павло з Бірок. Їхні поради, духовні настанови розраджують.

Духовність тримає. Бог мене спрямовує на цю стежину, тому й живу стільки на землі.

Не мислю себе без людського спілкування. Люблю гарну компанію і веселощі. Це рятувало у важкі роки на чужині. Пригадую, вилізу в лісі на пеньок і співаю дівчатам, щось вигадую…

Духовність тримає на землі

Любить жінка співати. Повстанські пісні у свої дев’яносто виводить з таким трепетом у голосі, що неможливо не захопитися.

На столі – грамоти, подяки, відзнаки, ювілейні нагороди. Отримала за незалежності. А в радянські часи її єдиною «нагородою» стали десять років неволі й важке життя на чужині.

Ні за чим не шкодує. Запевняє: якби життя повернулось назад, не вагаючись, стала б на шлях повстанської боротьби.

– Коли б могла, то сьогодні пішла б воювати. Стала б у ряд з рідними українцями, які ціною життя захищають державу, – каже Олександра Миколаївна і зі сльозами на очах додає: – Молюся за них. Вірю: Україна буде! Мусимо вистояти і зберегти її. А щоб перемогти, треба любити одне одного і рідну землю. Іти до Бога. Доживете до моїх років – зрозумієте: любов усе перемагає.

Алла ОМЕЛЬЧУК.