Ярина мріяла бути схожою на свою вчительку Марину Львівну. Вона носила взуття на підборах. Гарно одягалася. І прикрашала блузки та сукенки елегантними брошками. І це дуже подобалося дівчинці.
Вчителька була молоденька, щойно після інституту. Її родина жила у місті, в іншій області. Вона ж мешкала в сусідньому селі, куди Ярина ходила до школи. Історію викладала.
Ярина гарно вчилася. Але десятирічки не закінчила. Бо середня школа – далеко. А вдома четверо молодших сестер і братів. Старша Ярина – за няньку.
Марина Львівна пробувала поговорити з Ярининим батьком, але той відрізав:
– Поки повернеться з тієї науки – темінь за очі візьме. А малі з ким будуть?
Брати і сестри підросли. А батько став ще сердитішим. Частіше кричав на матір:
– Твої вишкребки їдять, як коні! І лахів їм не настарчиш! Грицько черевики порвав. Хай тепер босий ходить. А Ярина доки буде в дівках сидіти? Хай би вже вступилася…
Але тин багатодітних і бідних Гнатиків – так у селі називали Ярининих батьків, хлопці не підпирали. Хоча Ярина вдалася вродою. Тож коли Яків, старий парубок із сусіднього села, куди раніше ходила до школи, заслав сватів, батьки зраділи. Та й достатки в родині майбутнього зятя водилися.
Яків ревнував дружину до кожного стовпа і стовпчика. Не раз руку піднімав. Боялася свекрам поскаржитися. А ті нічого не знали, поки так побив, що молода жінка втратила первістка. Після того свекор пригрозив безпутному синові, що «заявить до органів, аби посадили». Свекри до невістки ставились добре. І оскільки дітей, крім Якова, не мали, сподівалися, що доглядатиме їх на старості Ярина.
Яків тихо ненавидів дружину. Але більше не бив. Вона ж завагітніти вже не могла.
Свекор допоміг Ярині влаштуватися санітаркою в місцеву лікарню. Коли закінчувалися городні роботи, жінка ходила до бібліотеки. Оселя свекрів була майже по-сусідству з книгозбірнею. Чоловік злостився, але терпів Яринині вибрики. Так називав відвідини бібліотеки. А свекри тішилися. Все село знає, що їхня Ярина любить книжки читати.
І головний лікар хвалить невістку. Гарна працівниця, уважна до хворих. Марина Львівна також часто заходила до бібліотеки. Там і подружилися колишня учениця зі своєю улюбленою вчителькою. Марина Львівна запрошувала Ярину додому. Спершу в селі дивувалися з їхньої дружби. Потім звикли.
Ярині кортіло запитати, чому Марина Львівна залишилася вчителювати в селі. Щось про родину. Чому не вийшла заміж. Але не наважувалася. Мине час і вчителька сама розповість Ярині свою таємницю…
У тридцять п’ять Ярина овдовіла.
– Ти не залишиш нас? – з тривогою запитала у невістки свекруха після похорону сина.
– А ви цього хочете?
– Ні-ні. Навіть не думай. З язика зірвалося.
– Не залишу.
– От і добре. Тепер ти – за господиню. Ось, тільки…
– Що?
– Нічого…
Свекри переживали, що в Ярини може з’явитися залицяльник. Бо про жінку в селі ніхто лихого слова не скаже. А вона й не думала про друге заміжжя. Хоча про справжнє кохання знала лише з книжок…
Ярина доглянула свекрів. Уже й самій поза шістдесят. А Марина Львівна давно на пенсії. Як і раніше, приятельки навідуються до бібліотеки. Тепер їх у селі жартома називають професорками. Або: Ярина і Марина.
Навесні Марина Львівна застудилася. Ярина двічі на день провідувала хвору.
– Ярино, маю сказати дещо важливе. Я записала на вас своє майно (вчителька усіх своїх колишніх учнів кликала на «ви» і навіть подругу). Не багато я його нажила. Але ж треба комусь залишити.
– Дякую, але, певно, у вас родичі є, – спантеличено мовила Ярина. – А я… Мені свого добра вистачає. Якби діти були, а так…
– Нема в мене ближчої людини за вас, Ярино…
…Марину взяли з дитбудинку крихітним немовлям. А через два роки у прийомних батьків народилася власна донька. До Марини ставилися добре. Хоча рідній дитині тепер любові діставалося більше. Правди Марина не знала, тому гадала, що над молодшими завжди більше трясуться. І Неля – не виняток.
На останньому курсі інституту до Марини набивався в кавалери Руслан з фізмату. Хлопець їй не подобався, тому взаємністю не відповіла. Після цього почав залицятися до молодшої Марининої сестри. Шукав вигідну партію. А ці дівчата саме те, що треба. Точніше, їхні батьки при посадах і статках.
Не минуло й трьох місяців, відколи Неля з Русланом почали зустрічатися, як хлопець запропонував їй заміжжя. Дівчина відповіла згодою.
Якось Руслан прийшов до їхньої квартири, коли Марина була вдома сама. Від хлопця несло спиртним. Сказав, що прощався зі своїми холостяцькими буднями. З цього дня усе й почалося. Сестрин наречений збезчестив Марину. І пригрозив, аби мовчала, бо такий поголос пустить… Насправді ж, не хотів втрачати своє майбутнє сите життя.
Вона ніколи й не зізналася б про цей сором, якби не завагітніла. Розповіла матері про Русланову витівку. А той звинуватив в усьому Марину, мовляв, позаздрила молодшій сестрі, спокусила. І жінка не втрималася. У пориві гніву сказала Марині, що вона не рідна.
– І негайно на аборт! А після закінчення інституту – в село на роботу. У найвіддаленіший район! А краще – в іншу область. Подалі звідси. Назавжди! Мабуть, та, що тебе народила, така ж розпутна була. І щоб нікому ні слова! Спробуй лише зробити з нашої сім’ї посміховисько.
А сестра зневажливо кинула:
– Повія!
Лікарі попередили: більше дітей у Марини не буде. А їй було боляче і байдуже. І хотілося втекти світ за очі. Батьки через знайомих знайшли роботу в сільській школі у сусідній області. І заборонили приїжджати додому.
– Куди ж ви їздили влітку, під час відпустки? – здивовано запитала Ярина.
– До інститутської подруги. Дітей допомагала глядіти. Вона відразу після навчання вийшла заміж і народила двійню. А через півтора року – ще одну дитину. Катя сиротою була. Нікому допомогти. От я й проводила в неї «канікули». Дивно життя складається. Ми з Катею подружилися на першому курсі. Вона – з інтернату. Я – із забезпеченої сім’ї. Доля знає, кого з ким зводити. Вона у нас з Катею, як виявилося, було схожою.
– І ви більше ніколи не бачилися з батьками?
– Писала листи. Але відповіді не отримала. І їздила. Здаля бачила батьків, сестру… А потім померла мама. Катя прочитала в газеті співчуття і зателефонувала. Про похорон мене ніхто не повідомив. Це трапилось восени. Щойно почалися канікули, я поїхала до міста. Було надвечір’я. На лавці напроти під’їзду сидів батько. Я присіла неподалік. Він кілька разів глянув у мій бік і не впізнав. А, може, зробив вигляд. Тоді мені було сорок два… Батька також давно нема. А сестра й досі гнівається…
– Ви б Каті своє майно записали.
– Нема її тут. Молодша донька закордоном живе. Забрала Катю до себе, коли та овдовіла.
Ярина витирала сльози.
– Що ж ви плачете, наче уроків не вивчили? – сумно пожартувала Марина Львівна.
А Ярина своє пригадала. Як боялася батькового гніву. Як хотіла вчитися, а змушена була глядіти молодших братів і сестер, які тепер про неї згадують вряди-годи. Як її молоде тіло гамселив підстаркуватий чоловік. Але найбільше болить втрата дитини, за душу якої Ярина молиться все життя. А на Пасху
пригощає крашанками чужих хлопчиків і дівчаток. Марина Львівна, за прикладом подруги, також дарує дітям свої писанки.
…Ярина покрикує на курей, що розлінилися нестися. Треба ж назбирати яєць на свята. Марина Львівна їх розфарбує. В неї так гарно виходить. А на Великдень роздадуть біля церкви крашанки дітям. Старі люди казали: якщо дати свячену крашанку чужій дитині, то Господь пригостить на Небесах і твоє дитя…
