«Рятуючи» Схід (який ще довго тягнутиме всіх на дно), Україна ризикує втратити Захід (який завжди тягнув усіх уперед), пише Олег Дроздов у «Дзеркалі тижня».
Донедавна перевіреним секретом спокою в Україні була відсутність руху куди-небудь. Допоки Україна багато разів марнувала свої шанси і тихесенько жила собі на самопливі – доти вона була спокійною. Це завжди задовольняло Схід. Україна відносно спокійно дрейфувала до Революції-2014 тільки тому, що всі ці роки Україна була Сходом. Вона культивувала інертність, абсолютне толерування дрімучої совковості й боязнь ризикувати. Усі ці роки Схід мовчав тільки тому, що завжди мав свою владу, яка у свою чергу консервувала всі їхні непорушні традиції родом із совєтчини. І він мовчав би й далі -якби не Захід.
Україну струсонули західняки. Основним мотором Революції є вони. Це не Україна захотіла бути іншою – це Львів захотів, аби Україна стала іншою. Решта країни просто вичікувала, коли ж з’явиться «безбашенний» ідіот, який почне першим. Коли на Майдані обжилися галичани, натхненні підтримкою киян, – з садків вишневих коло хати повиходили брати-українці й разом довели справу до кінця. Львів повстав не проти Януковича – а проти України, яка готова була лежати під Януковичем. Галичина завжди марила своєю місією обламати український терпець і розтермосити летаргічну Україну. Це й сталося. Це й запрограмувало неминучий реванш Сходу, який звик усі ці роки бути Україною. Схід фатально важко переживає свій вихід з гри. А Заходу бракує зухвальства стати Україною. Тому, діставши ляпаса від западенців, Схід мститиметься. Довго й жорстоко. Така його онтологія. Він завжди буде злий.
Найбільший драматизм соборної України полягає в тому, що вона не може застосувати рятівну хірургію щодо себе самої. Вона завжди повинна бути гіперобережною і малорухливою, боячись розлити воду з перекособоченого глечика. Ми всі – жертви красивого соборницького міфу. Солодкого, як дим. Вигідного, як два на два. Примарного, як віра в лотерею. Україна пафосно культивує свою соборність – і нічого не робить для її реалізації. А вона нічого й не може робити – інакше проллється вода з перекособоченого глечика. Західняки пролили не лише кров – вони пролили воду, яку всі режими так ретельно втримували в умовах тотального нічого-не-роблення. Захід, який 23 роки свято ніс ідею соборності, перший зруйнував таку вигідну східнякам «рівновагу». Їх, східняків, завжди влаштовувала модель: влада – наша, мрії – ваші. На інше вони не погоджувались. І тепер не погодяться, бо їм “западло” увімкнути Інтернет і сформувати адекватну картину світу.
Мешканці Сходу мають козир – мовляв, у вас же ж був ваш Ющенко, і що з того вийшло? Цим козирем східняки радо криють тезу про те, що галичани ніколи не мали своєї влади. Річ у тім, що Ющенко до Галичини має такий же стосунок, як і Ахметов до чесної конкуренції. Тобто ніякого. Ющенко не був галицькою владою. І не був галичанином. І не став ним навіть після того, як, ганебно втікаючи з посади, в останній день присвоїв Бандері звання Героя. Ющенко був вимушеним вибором галичан проти креатури Сходу – зека в квадраті. А що – ми мали голосувати за донбаського монстра, який падав від яйця і обзивав опонентів козлами? Тому козир з Ющенком насправді таким не є. Епоха Ющенка не була епохою західних цінностей при владі. І всі галичани, які виринули на всеукраїнських посадах при Ющенку, насправді були клубом нацдемівського підлабуззя – гірші з гірших. Також східняки повинні враховувати суттєву річ: донецькі, приїхавши до Києва, дуже швидко робили з нього другий Донецьк – а львівські, приїхавши до Києва, вже наступного дня ставали типовими киянами, залишаючи свою львівську ідентичність у купе поїзда.
Осмислюючи Україну в масштабі «од Сяну до Дону», ми уподібнюємося до гоголівської птахи, яка долетіла до середини Дніпра – і заклякла. Птаха розгубилася: чи стане їй сил долетіти до кінця – чи, може, не ризикувати й повернутися. Українська держава-птаха на кожних виборах, у кожному ціннісному питанні, в кожний момент доленосного вибору усвідомлювала всю нездоланність Дніпра. Україна весь цей час була такою совковою і паханською тільки тому, що Захід мовчав, зціпивши зуби від органічного неперетравлювання України Сходу. Здебільшого це була емоція повного нерозуміння, а подеколи навіть – ненависті до втрачених, зазомбованих, ніяких східняків. Схід завжди був тим якорем, який не давав Україні здійснювати прориви. Так вважали західняки, соромлячись своєї просунутості. Вони наче вибачалися за те, що Схід настільки відстав. Скромно ховаючи свої державницькі мрії в довгу шухляду, галичани мимоволі пристосовувалися, а згодом – псувалися в унісон із рештою країни, інфікувалися всіма болячками Сходу. І терпіли, терпіли, терпіли. Заспокоювали себе: їх більше, а нас менше. Що один їхній Донбас – це три галицькі області, включно з мертвими, живими й ненародженими. Переконували себе, що правдивий галицький патріот заради “єдиної соборної України, за яку полягли упівці” великодушно перетерпить усю цю шушваль, яку східняки рік за роком делегували до влади. Збігали роки. Запаси “юго-восточної” шушвалі виявилися такими ж невичерпними, як і “юго-восточний” страх що-небудь міняти, вчити англійську, їздити по світах, банально прагнути світових стандартів і витравлювати нафталінну ностальгію за совєтським побутом умиротвореного раба.
Західна Україна звикла до стабільного стану українського нещастя. Галичина буквально отетерівала на кожних виборах. І безсило розводила руками: ми до них із відкритою душею, а вони стрімголов утікають із лементом “бЕндеровцы, не трожь наше болотце!”. Ніхто й не втручався. Всі недолугі спроби галицьких “нациків” повчати східняків наражалися на рефлекторне шипіння потривоженої змії. Хочете російську мову — нате, хочете російську пресу в необмеженій кількості — нате, хочете російські фільми й книжки — нате, хочете радянську героїку — нате, хочете двічі несудимого президента — нате. Лишень вважайтеся номінально Україною. Нащадки упівців навіть це готові були стерпіти. Вони продукували європейські цінності, патріотичні тренди — а східняки продукували добкіних, кернесів, колєсніченків тощо.
Тому Західна Україна, крім спалених нервів і втрачених мрій коли-небудь застати вистраждану Україну, не отримувала нічого. Я знаю людей, які через це плакали. Щиро плакали, підсвідомо змирившись із тим, що живуть не в країні своєї мрії, а в макро-Донбасі од Сяну до Дону. Був час, коли я навіть насміхався із цих сліз, вважаючи їх проявом дурнуватої інфантильності. Але вперше я заплакав за Україною 30 листопада 2013 року, коли побачив моторошні кадри, як беркутівці б’ють у живіт вагітну студентку під час зачистки Євромайдану. Мене душили сльози не за конкретну студентку чи її ненароджене дитя – а за Україну, мою розтоптану Україну Майбутнього.
Західнякам зірвало башту. Одного чорного дня вони зрозуміли, що в них немає країни. Немає. Немає нічого, крім переповненої шухляди відкладених на потім мрій. Те, на що вони приречено погоджувалися всі ці 22 роки, насправді виявилося виплодом диявола. Західняки відчули пекучий сором перед самими собою – за те, що так довго прилаштовувалися під Схід.
Того дня Львовом їздили машини й безустанно сигналили, закликаючи містян рушати на Київ. Львів вимер. Десятки тисяч людей з усієї Галичини рвонули на Майдан. Західнякам набридло терпіти навіть не владу – а власну безпорадність. Боже мій, невже й цього разу нас не підтримають? – це запитання мучило кожного, хто в обгорткову Україну захотів вдихнути справжній зміст і розраховував на підтримку «базового регіону».
А Схід не підтримав… Схід (у своїй більшості) не підтримав Майдан свідомо. Парад сепаратизмів, який ми спостерігаємо зараз, – це, на жаль, не лише -«происки врагов». Це – прогнозований реванш Сходу у відповідь на перемогу Заходу. Захід усі ці роки мучився в країні Сходу. Але Схід ніколи не погодиться прожити навіть день у країні Заходу. І Схід ніколи не зрозуміє всіх цих тонкощів, що насправді західняки так само в шоці від Юлі, Турчинова й Кулі-в-лоб. Схід так само не здатен зрозуміти, що нова влада – це не є влада Майдану. Що ми нею вкрай незадоволені. Схід не житиме в Україні, яка стрімко очищується, прагне стати Європою і жадає якісного розвитку. Успішна, прогресуюча Україна колотиме їм очі, вказуючи на їхню допотопність і ретроградність. Схід так і лишиться на щаблі «не трожь наше болотце!», обгороджене георгіївською стрічкою. Потрібні цілі десятиліття, аби прищепити східнякам нові агенти правильного зростання й мислення. Цих років у нас немає. У Заходу – точно немає. Він, набравши розгону, не може чекати аутсайдера й піддаватися йому. Це нечесно.
Зараз погляди всіх сущих українців спрямовані на те, чи вдасться Україні втримати Схід з усім суцвіттям його примітивних фобій. Усім якось не до Заходу – з усім суцвіттям його мрій, очікувань і вимог. Мовляв, вони свої, вони перетерплять, вони зрозуміють, вони ж бо наші. Так було завжди. Але так не буде цього разу. На правах мотора Революції Захід має моральне право качати права в цій країні. І формувати свій порядок денний. Так, ми будемо радо голубити кримських біженців, яких чомусь не хочуть приголубити східняки. Ми будемо скидатися останніми грішми на українську армію, розкрадену східняками. Ми будемо мовчки отетерівати від заявочок на кшталт «мы не собираемся разговаривать на вашей телячьей мове». І терпіти в післяреволюційній Верховній Раді їхню Лєну Бондаренко, Аксану Калєтнік, Царьова та інших істот, які ще два місяці тому закликали беркутівців не церемонитися з «майданутими терористами». Перелік пунктів, які західняки змушені знову терпіти зціпивши зуби, росте з кожним днем. Проте…
Шліфуючи стосунки зі Сходом, Україна втрачає Захід – найбільш продуктивний, ідейний і прогресивний сегмент. Шліфування стосунків зі Сходом, очевидно, закінчиться тим, що Україна, отримавши від Небесної Сотні шанс порвати з усіма старими практиками, поволі почне ставати… все тим же Сходом. Злегка відшліфованим, поліпшеним – але так само інертним, слабкодухим Сходом, який іще довго тягнутиме всіх на дно. Східняки ніколи не йшли на компроміс – вони ж не такі «безпринципні», як западенці. Це ми могли переходити на їхню мову з міркувань увічливості. Це ми могли щороку штампувати гуманітарні програми «Схід і Захід разом», на які вони плювати хотіли. Вони – не ми. Вони не погодяться на нашу владу – хоча ми всі ці роки во ім’я миру-злагоди погоджувалися на їхню. І якщо мені кажуть, що Донбас не підтримує сепаратистів, то я запитаю: де Донбас за Україну? Де ректори, де професура, де письменники, де журналісти, де артисти, де студенти, де партійні осередки? Де всі ті, хто у Львові давно б уже лежав під гусеницями танків, скоординувавшись за декілька годин у Facebook ?
Цього разу Захід уже не мовчатиме. Він не погодиться на життя в умовах нещастя. Бо не за це західняків прорвало на Революції. І не за це вони йшли голими руками проти куль зі зміщеним центром. Донині компроміс зі Сходом – це завжди було слухняне виконання його забаганок. Так далі не буде. Якщо досі всі звикли, що Захід – свої, вони стерплять, – то Революція все поміняла. Це вже злочин – не слухати Захід заради Сходу, який постійно плодитиме нових януковичів, більших і менших.
Больовий поріг західняків кардинально понизився. Уже не можна буде заколисувати міфами про «єдину соборну», заради якої слід поступитися своїми устремліннями. Уже не можна буде апелювати до місії рятувати Україну ціною зречення права самим бути Україною. Та й шухляда відкладених на потім мрій пішла на смітник. Усе до болю просто: Галичина нічого не втрачає, переставши бути Україною. А от втративши Захід, Україна вже не буде Україною – а таким собі Сходом, злегка відшліфованим. Цього разу від вибору не втекти. Якщо Україна не захоче слухати Захід і втілювати його державницькі устремління – Захід вдало робитиме це без України. Сепаратисти є не лише на Сході. З тією лише різницею, що донбаські сепаратисти мріють про приєднання до іншої держави, а галицькі – про заснування правдивої України. Де не буде місця дезорієнтованому регіону, який кричить не чіпати його.
Гегемонія Сходу повинна закінчитися. Інакше – немає сенсу. Інакше потонемо всі ми. Україна Заходу – безумовно краща за Україну Сходу. У всіх значеннях. Це розуміють навіть ті ж східняки, які невипадково сприймають Захід «яко почти заграницу». Російськомовні кримчани ахають від захоплення – такий чудовий і прихильний до них Львів. І їдуть вони чомусь саме сюди. За один день львів’яни зібрали шість мішків дитячого одягу для родини етнічного росіянина, який приїхав із Севастополя. Львів’яни безкоштовно дають свої вільні помешкання кримським татарам. І зустрічають їх на вокзалі з квітами. Мій сусід по під’їзду взяв до себе людину із Санкт-Петербурга, якого видворили з Росії за проукраїнські статті. Може, Сходу варто б захотіти бути Україною бодай із вдячності за львівські подвиги людяності?
Україні доведеться вибрати, кого втрачати. Ну, або є інший вихід, який називається «синергетичний ефект». Із найглибшої кризи державності Україна виповзе тільки тоді, коли Схід і Захід скинуться своєю енергією. Нині слово за Сходом – чи захоче він бути Україною в широкому значенні слова. Це буде його остаточне слово, від якого залежить подальша доля Заходу. Приєднається до нового проекту України Заходу – ласкаво просимо. Не приєднається – ну то поплачемо, потужимо й зітхнемо з полегшенням.
