Повільно відходять у засвіти бабці. І свої, і чужі, і сусідські. Нещадний час стирає їхні імена і лиця, облущує іхні хати, в яких колись народжували і ростили дітей, в яких невгавало життя.
А тепер все згасло. Діти по містах, чоловіки повмирали першими, а тоді бабці. Люба Вольга, Ганька, Зоська, Олена, Мілька, Парашка… Їх так багато було. Тримали пару курей, котів, якось песика, дехто козу. Тримали в скрині приготовлені сукенку, хустину, панчохи, мешти і трохи грошей на свій похорон. Щоби рідним було менше клопотів.
Сушили яблука і груші на зиму для узвару, збирали підпеньки після дощів, слухали радіо “колгоспник”, а безсонними вечорами безперервно молили ,,Отче наш” за всіх і за все. Вмирають. Забирають з собою епоху, цілі пласти історії, йдуть на спочинок із ними. Очевидці подій війни, голоду, перебудови, ,,відлиги”… Ідуть. Тихо. Інколи навіть неболяче, бо так вимагає природа, бо нажились, набачились вдосталь, бо відчули, що таки пора.
Лишають по собі відбитки смутків, бо багато любили. Бо було щось тепле в їхній простих хатах і розмовах. Було щось добре в їхніх зашкарублих руках і беззубих усмішках. Було щось лагідне в їхніх побажаннях, благословеннях, поученнях. Тоді, ще зовсім дітиськами, ми думали, що вони завжди були старими, поморщеними, посивілими… Відходять. Згасають. Догорають. Заупокійні книги збільшуються в іменах, серця рідних збільшуються смутком, оселі порожніють. Бабці ідуть у засвіти…
Неля ДРИБОТІЙ.
