Жалюгідний мідяк

Мирослава закохалась у світлину-міраж. Не розгледіла порожньої та  черствої душі, що ховалася за шиком і бравадними жестами. Хотіла нових вражень… Романтики… За все це заплатила занадто високу ціну.

Із Олегом – теперішнім чоловіком, познайомилася через агентство. Зі світлини на неї дивився  доладний мужчина – на десять років молодший за неї. Високий, статний, вродливий…  за фахом юрист. Проживав у Харкові.  Вона – у Золочеві. Зустрілися. Вечеря при свічках, квіти, шампанське, закохані очі… Ледве не втратила дар мови.  Тоді  здавалося, що потрапила у казку і зустріла принца на білому коні. Одружилися відразу і  новоспечений чоловік переїхав жити до її оселі. Тоді й не усвідомлювала – кого впустила в дім. Що вона про нього знала? Скільки солі з ним з’їла? Єдине, що красивий зовнішній вигляд, одяг останнього крику моди, швейцарський годинник. От і все…

Спочатку нічого не віщувало біди, а потім…

…Стояла і сумно дивилась у вікно. Людина, яка так зачарувала її з першого погляду, виявилася жорстоким тираном. Казка перетворилася на пекло, з якого був один вихід – розлучення. Так і зробила. Тепер чекала, щоб  покинув її дім, котрий  будували разом з Романом – першим  чоловіком, який пішов у засвіти.

Із любов’ю та ніжністю згадала той день, коли зустріла Романа. Чорноокий красень одразу сподобався. Гуляли до пізньої ночі. У них було багато спільних інтересів, уподобань. Одружилися. Згодом народилася донечка, а потім – син. Радості не було меж. У сімейному гніздечку панувала згода. Коханий був мудрий, розсудливий. Дружину любив і поважав, а дітьми не міг натішитися. Роман працював інженером на фабриці, а Мирослава – вчителькою початкових класів. Роки летіли, мов бистрі коні.

Ніби все було добре, та  з часом щось почало її не влаштовувати. В народі кажуть, що душа у щасті сліпа і людина не вміє цінувати те, що має. Тільки загубивши, починає з болем розуміти цінність утраченого.

Затримувалася довго на роботі. Нові друзі, у товаристві яких проводила час, почали поступово руйнувати стосунки з чоловіком. Чвари не припинялися. Звинувачувала його в усіх гріхах. Любляче серце не витримало… Мирослава овдовіла…

Не довго сумувала.  Школа гуділа, як у вулику. На язиках у всіх – нова пасія Мирослави Іванівни. Розцвіла, як рожа. Ходила, не відчуваючи землі під ногами. Розмова – про нове кохання, що подарувало крила, яких у неї ніколи не було. Діти вже дорослі, тож можна пожити і для себе. У колективі всі звернули увагу, що вона уникає товариства. Після уроків біжить додому, щораз вихваляючись про чергову страву, приготовлену для Олега.

  • Він любить смачно поїсти, – говорила Мирослава. – Такий збідований, бо попередня дружина ніколи не готувала йому їсти, тому мушу це якось надолужити.

Та ідилія тривала недовго. Очі втратили блиск, змінилася хода. Згорбилася, змарніла. Уникала колег. За спиною шепотілись, але ніхто не наважувався відкрито запитати, а  в душу – не впускала. Скільки б це тривало – невідомо, та раптом Мирослава захворіла. Через тиждень знову. Всі насторожились і вирішили провідати. Олега вдома не було. Вона – вся у синцях. Не витримала і  розплакалася. Розповіла про садистські знущання – б’є  до втрати свідомості,   обливає водою і знову б’є. Ці тортури тривають уже давно. Соромилась і боялася винести на люди.

  • Сказав, що вб’є – ледве промовила.

Виходу не було – прийняла рішення. Життя одне. У неї є діти, внуки, власний дім. Чи варто терпіти такі знущання? Викликала поліцію, а сама втекла до сусідів. Якось випровадили з хати, посадили на потяг – поїхав туди, звідки приїхав.

Повернулась у рідний дім. Зі світлини на неї дивився Роман. Розридалась і впала перед ним на коліна. Просила прощення, що так швидко розтоптала пам’ять про нього. Плакала не вона, а її змучене і розбите серце. Та раптом якась невидима сила торкнулася плеча. Здригнулася… Так до неї торкався тільки її Ромчик. Встала з колін, оглянулася й отямилася. Вітерець легенько колихнув фіранку, і кімната наповнилася теплою ароматною свіжістю. Як довго вона не відчувала такого блаженства! Серце ожило. Їй здавалося, що от-от відчиняться двері, увійде коханий Роман, загляне у глибину очей, лагідно візьме в полон  обіймами і тихо промовить: «У нас усе добре».

Повернути б час назад. Якою  сліпою була – не відчувала біль його серця! Щоденні сварки, яких можна  було уникнути, призвели до того, що воно таки не витримало, і… Не усвідомлювала джерельну глибінь свого щастя, не оцінила.  А воно в неї було – світилося полум’ям Романових  очей, ніжністю рук, міцним плечем, теплим словом, що зігрівало, мов жар. Усе це втратила…

Тільки тепер зрозуміла – видний вигляд приваблює і засліплює зір, а що приховується у глибині шарму – може побачити не кожний. Усе пізнається у порівнянні. Доля подарувала їй дорогоцінний скарб – справжнє кохання, а вона так швидко обміняла його на жалюгідний мідяк.

… Прийшли діти, внуки. Наповнили оселю радісним сміхом і, як колись, усі разом сіли за довгий стіл, згадуючи ті моменти, коли поруч був коханий чоловік, люблячий батько і лагідний дідусь. Свої очі, вуста, погляд, він залишив у їхніх дітях. Тільки тепер зрозуміла, що все життя любила лише  Романа. Відвела погляд і змахнула сльозу, картаючи себе за романтичну мрію на полотні долі, що залишила глибокий і незагоєний шов полинної паморозі.

Василина ВОВЧАНСЬКА. м.Тернопіль.

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *