Наснився жасмин, розлогий, квітучий, запашний… Вітер його розвівав, вітер твоє ім’я промовляв…
Прокинулася. Твоє ім’я. Знаєш, мені і досі лячно назвати його твоїм іменем… Я боюся одного разу зовсім ненавмисне, зовсім випадково… звернутися до нього твоїм іменем… Бо мені ще й досі відлунює твоя присутність, бо мої руки ще пам’ятають тепло твоїх долонь, бо мої очі і досі шукають твоїх очей у тісному натовпі інших чужих незнайомих облич, бо моє серце ще й досі щемить, коли згадую твій голос, твій погляд, твій сміх…
І той жасмин і вітер наснились так невчасно. Твоє ім’я ще живе у мені, і знаєш, ти сам знаєш, я так боюся одного разу назвати його… твоїм іменем…
Не снись мені більше, не приходь у жасминові сни, бо ім’я твоє, я хочу… забути його. Бо… я боюся, мені страшно одного разу назвати його твоїм іменем.
Неля ДРИБОТІЙ.
