Це був звичайний вересневий ранок і ніщо не віщувало, що день стане якимсь особливим. Я чергувала у Вишнівецькому відділі Національного заповідника «Замки Тернопілля». Задзвонив телефон і мені повідомили, що замовлена екскурсія палацом. У вестибюлі мене чекав самотній військовий, ми привіталися і прозвучало декілька взаємоввічливих фраз.
Мій співрозмовник виявився ерудованою людиною з різносторонніми інтересами. Тому екскурсія була неординарною, а скоріше діалогом двох зацікавлених людей. Оглядаючи відновлені зали та мистецькі експозиції, ми обмінювалися думками про українську історію та втрачені можливості. Біля портретів Вишневецьких спілкувалися про незаслужено забутих предків. Мене вразили знання мого візаві стосовно традицій національних військових мистецтв та звичаїв. Багато з цих вікових усталених норм актуальні і сьогодні, у час смертельної небезпеки існуванню української ідентичності. Це і моральність, побратимство, священний поєдинок, ставлення до життя та смерті, військове щастя.
Час збігав швидко. У дзеркальній залі біля великого цифрового портрета Тараса Шевченка, створеного із світлин його пам’ятників у різних містах та селах України, ми зупинилися і я помітила, як змінилося обличчя мого співрозмовника. Він стояв декілька хвилин, вдивляючись у полотно. Потім дістав із нагрудної кишені невелику книжечку з написом «Кобзар». І я почула історію, яка здається неймовірною, і за інших, мирних обставин ніколи б не відбулася. Переповідаю її від першої особи.
«Олексій з’явився у нашому взводі минулого року, коли надійшло нове поповнення. Хлопець з маленького волинського села на кордоні з Білоруссю. Йому виповнилося вже 23, проте на вигляд здавалося не більше 18. Хтось із бійців-жартівників у перший же день назвав Олексія «Світлячком», мабуть, за світле, ледь рудувате волосся та відкритий погляд сірих очей. Так це ім’я серед побратимів і прижилося.
Якось непомітно і швидко Світлячок став душею нашого взводу. Я і не здогадувався, що такі є у наш прагматичний, а тепер і жорстокий час. Він, здається, поєднував в собі взаємовиключні риси. Був сиротою, батька не знав, мати померла, ще коли був малим. Виховували Олексія батьки матері. Мене відразу здивувала його вдача. Був добрим, відкритим та щирим, на питання відповідав відверто, завжди старався прийти на допомогу, і робив це, не чекаючи подяки. Попри якусь майже дитячу безпосередність, демонстрував неймовірні навики виживання в екстремальних умовах. При необхідності був здатний надати першу найпростішу медичну допомогу.
Світлячок знав без перебільшення усі рослини, які чудом вижили на цій пошматованій війною донецькій землі. Міг заварити по тільки йому відомому рецепту надзвичайно смачний чай. Умів з простих продуктів приготувати смачний та домашній обід.
Ліс Олексій знав як власну домівку, прекрасно орієнтувався навіть на незнайомій місцевості. Розрізняв голоси птахів і тварин, розумів, коли вони віщують небезпеку. А одного разу приніс поранене зайченя та вилікував його.
Про мирне життя бійці не загадували. Але коли траплялися рідкісні, відносно спокійні хвилини іноді жартували, що як повернуться з війни, то будуть потім подорожувати, купувати машини, будувати оселі і т.п. Світлячок діставав маленьку книжечку і читав вірші Шевченка. Олексій говорив, що йому не потрібні дорогі машини, бо у його лісі немає доріг, а природу потрібно рятувати. Мріяв бути єгерем як його дід. Але спершу поїде до Канева на Чернечу гору. Тому і носив маленький «Кобзар» завжди з собою.
Ми берегли Світлячка, як могли. Він випромінював якийсь давно забутий домашній затишок, був для нас вцілілою часточкою того крихкого мирного життя, заради якого ми тут стояли.
Олексій загинув під Покровськом у липні 2024 року. Бійці уже виходили з позицій і потрапили під мінометний обстріл. Його осколкове поранення було важким, коли переносили поранених до евакуаційної машини, він був ще притомним і попросив забрати «Кобзаря».
Військовий на мить замовк, немов би знову повернувся у той страшний день. На його, до цього незворушному та втомленому обличчі, з’явився давно минулий біль, а в темних очах – невимовний жаль.
На прощання я сказала йому: «Бережіть себе». Він заховав «Кобзаря» і стиха відповів: «Тепер це мій обов’язок».
Я не знаю імені цього військового, звідки він родом і ким був у мирному житті. Але я впевнена, що після війни серед найцінніших експонатів на Чернечій горі у Каневі обов’язково буде маленька книжечка віршів Великого Поета як символ честі, відповідальності та людяності.
Любов ШИЯН, науковий співробітник Вишнівецького відділу Національного заповідника «Замки Тернопілля».