Назару Войтовичу з села Травневе було лише 17. Устиму Голоднюку – 20.
Назар навчався на третьому курсі Тернопільського кооперативного технікуму. Він був єдиним сином у батьків, улюбленим онуком. 19 лютого Назара поранили в голову. Хлопцеві надавали допомогу медики у Свято-Михайлівському соборі. Але врятувати Назара не вдалося…
Устим Голоднюк, зі Збаража, був волонтером табору Демократичного Альянсу. На Майдані хлопець перебував ще з листопада. 20 лютого батько мав забрати хлопця додому трошки перепочити. О 9-ій ранку вони домовилися зустрітися через дві години на вулиці Жовтневій. Батько ще попросив сина бути обережним. «Не хвилюйся, у мене ж є ООНівська каска», – заспокоїв тата Устим.
Вони не зустрілися. В Устима влучила снайперська куля. Миротворчу голубу каску зросила кров.
Як повідомляв «Наш ДЕНЬ», горе прийшло також у сім’ю Олександра Капіноса з села Дунаїв на Кременеччині. У Сашка поцілили гранатою 18 лютого у Києві, коли силовики атакували Майдан.
Граната влучила у нього біля барикади поблизу Будинку профспілок. Із пораненнями Сашка доправили до лікарні та прооперували, але врятувати його медики вже не змогли.
Хлопцеві було 29 років. Знайомі Олександра кажуть, що він завжди вболівав за майбутнє України. Любив ходити у вишиванці й не міг залишатися осторонь подій у державі.
Сашко був учасником голодування біля Українського дому проти «мовного» закону, а до Києва вирушив у перші ж дні революції. Після перемоги Майдану він збирався одружитися.
Про Устима написав кореспондент Los Angeles Times Сергій Лойко у своїй статті «Голуба каска». Подаємо переклад цього тексту.
Чоловік років п’ятдесяти, міцної статури, з восково блідим обличчям-маскою і червоними, зупиненими в одній точці очима, сидів на колінах у тіла, покритого закривавленим простирадлом, не в силах його припідняти.
На ньому була зимова міліцейська куртка темно-синього кольору, без погонів, з хутряним коміром. Його коротко стриженого волосся ще не торкнулася сивина.
Врешті він підняв край простирадла, відразу впізнав сина, і знову закрив його обличчя. Потім повернув голову в бік, де лежали ще одинадцять тіл, також прикритих простирадлами, всі у крові. На деяких простирадлах, на рівні обличчя, лежали папірці , на яких було щось написано червоним фломастером.
Серед усього цього червоного на білому була одна велика блакитна пляма – військова каска, пофарбована у блакитний ООНівський колір. Вона вся була у крові, а з лівого боку на рівні скроні зяяла дірка від кульового отвору .
19-річний Устим Голоднюк, студент з містечка Збараж Тернопільської області на Західній Україні, мав зустрітися з батьком об 11-й ранку на вулиці. Про це вони домовилися о 9-й ранку.
Устим був захисником Майдану з листопада. Домовилися з батьком , що той відвезе його додому, перепочити. Дві години до зустрічі з батьком Устим не дожив.
«Я йому сказав: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати», – розповідає батько. – Він засміявся і відповів: «Тату, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска і зі мною нічого не станеться». Ось такі останні слова я від нього почув».
Володимир, батько Устима, піднімає каску з підлоги і довго дивиться на ще свіжу кров свого сина всередині і зовні каски, підносить її до обличчя, немов хоче почути запах і тепло сина, намагається щось сказати, але мова його обривається на словах «блакитна каска», він падає в крісло, схиляє голову, і його широкі плечі здригаються.
Колишній міліціонер, котрий все життя вірно служив своїй батьківщині, він намагається заглушити те, що підступило до нього зараз, раніше невідоме. Йому майже вдається.
В Устима шансів вижити не було, як і у інших 11-ти, що лежать тепер поруч з ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг, каже головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець.
«Снайпер або снайпери працювали професійно, – каже вона. – У всіх поранення в серце або в голову. Всі вбиті кулею калібру 7.62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова). Стріляли на ураження».
Як громадянин, батько підтримував Устима в його бажанні бути на Майдані, каже Володимир. Як батько, він заперечував.
«Я не знаю, чи повинен Янукович стояти переді мною на колінах, – каже батько, – але я знаю точно, що він повинен сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що зробив з моєю країною і з моїм сином».
золоті діти, хлопці, цвіт нації невже загинули за те, щоб янек сидів у кріслі президента ще до грудня? а покарання коли буде усім, чиї руки в крові, хто розстілював невинних дітей? невже простимо? невже наші кати і далі будуть сидіти на золотих унітазах, а прокурори диктувати суддям, як кого судити? глибоке співчуття батькам, рідним,друзям, усім, хто знав і любив цих хлопців, цих дорогеньких наших дітей… сльози самі лються