Погода мовчала. Затято. Небо вже із самого ранку набурмосилось сірими хмарами. Вони тиснули людям на голови, створюючи в тих відповідний настрій. Люди злилися. Чекали. Коли вже нарешті вибухне дощем, градом, вітром, чи всім в купі, щоб лише не та підступна тиша, яка лякала? «Як в мішку» – сказала б моя покійна бабуся. – Коли вже розпережиться?”
Я поспішала на роботу серед сірості неба, міста і людей, і раптом, наче промінь осяяв довкілля! Мені назустріч прямувала Софія. Її усмішка, очі і вся вона аж світилися. Це ж скільки я її не бачила? Мабуть років з двадцять…
Живуть Софія з Павлом, як ті кіт із собакою. Молоді, красиві, розумні, двійко дітей підростає, а ладу в сім’ї нема. Гуляє Павло. Має чоловік ту жилку розпусти, в крові вона у нього. Де не повернеться – коханку заведе. Софійка його така вродлива! Голубоока, чорноброва із розкішним каштановим волоссям, не жінка – лялька. Та як же їй жити на білому світі, коли її Павлусь, якого кохає до нестями, волочиться ночами, п’є і зраджує їй. А потім на колінах пробачення просить, квітами, поцілунками засипає з ніг до голови, клянеться, що любить її одну понад все на світі. І вірить йому Софія, і прощає, і мириться зі своєю тяжкою долею жіночою. Не раз переймала тих розлучниць жінка, сварила і навіть за коси смикала, але хіба в них справа? Розуміла це Софія і з кожним роком в’янула, наче квітка, згасало полум’я її прекрасних очей, зникала мила усмішка. Ото все пам’ятаю її з опущеними очима, головою та плечами. Наче хотіла від сорому та світу усього сховатися. І в розмові була не багатослівною. Все в задумі своїй, все в печалі.
А сьогодні… Я Софію заледве впізнала. Вона не йшла – пливла містом, а може, на крилах летіла. І хоч їй вже десь далеко за шістдесят, виглядала такою молодою і щасливою, аж засліплювала.
– А мій Павлик – лежачий, я доглядаю його! – радісно вигукнула. Мені аж мову відібрало. Я мовчала. А вона говорила і говорила… Розповідала, як їм добре тепер вдвох.
– Я, оце, за цукерками зранку бігала, Павлик «Прометей» любить.
– То він має добрі зуби, – нарешті сказала я.
– О, має ще все добре! – похвалилася жінка. – Ось тільки ноги не ходять, то нічого – я ж є…
У мене більше не було слів. Та з неба раптом пустився рясний теплий дощ. І ми з Софією, прощаючись, поспішили діставати з сумок свої парасольки.
