Потяг гойднувся і поплив серед весняної зелені, виспівуючи свою монотонну пісеньку: «Так-так, так-так, так-так».
– Ой, так-так! – важко зітхнула баба Ніна і почала свою неквапливу розповідь.
– Стільки років пройшло, а так защораз у мене серце стискається, аж в очах темніє, коли рушає поїзд…
Голос її ще більше стихає, вона опускає голову на плече і примружується.
– Давно те було… Мені вже 88, а тоді було 3 роки, коли це сталося. Розлучили мене навіки з моїми дорогими батьками. Тоді, у вечірньому вагоні, горіла свічка. А я вчепилася обома рученятами до татової шинелі, то мене ледве відірвали. Як я кричала тоді! Аж заходилася. Полум’я свічки гойднулося, поїзд рушив, і я тоді відчула велику біду. Той стан пам’ятаю донині. Ми їхали дуже довго. За мною доглядала провідниця – давала чай та хліб, але їсти я не хотіла. Я жити тоді не хотіла. Така маленька, а такої гіркоти зазнала. Як на диво для трьохрічної дівчинки, в мене були дві довгі тугі косички, то я їх мотала навкруг шиї і плакала, аж люди приходили зглядатися.
– А чому вас розлучили? – допитуюся я. – Хто таке вчинив?
– Велика і страшна біда – голод, – каже баба Ніна і на хвильку змовкає, наче поринає у своє злиденне дитинство, а потім продовжує:
– Моя мама поховала трьох дітей і розуму лишилася. Від голоду померли. Тато був на роботі і за мене боявся. Тому відправив мене в далекий Магадан до тітки – маминої сестри. Саму, поїздом. Вона мене прийняла з тяжким серцем, бо самій було важко. Виселили їх. А в нас був голод чорний… Люди пухли. Божеволіли…
– Невдовзі моя мама померла, то я вже потім про це дізналася, а тато працював зранку до ночі на будівництві. Мами я зовсім не пам’ятаю – ні обличчя, ні голосу. А ось тато в мене перед очима, як живий. Я мала щастя з ним зустрітися. Коли заміж виходила, то приїхала за благословенням. А він впав на коліна і став мої руки цілувати:
– Прости мене, доню!
– За що, тату?
– За те, що росла далеко від рідної землі, що сонечка милого не бачила, соловейка не чула, водички з криниці не пила.
– М’який був мій тато, сердечний. А тітці Галі я завдячую за те, що берегла звичаї наші, що мовою рідною розмовляла. Ото, коли прийшов мені час паспорт одержувати, то я кажу, що я українка, бо мама і тато мої українці, а вони: «Стидно бить хохлушкой!» і записали, що я росіянка. Такий час був – що ти кому доведеш?..
Потім ми з чоловіком перебралися до України, придбали хатину в селі. Любилися ми, всі біди тим залагоджували. П’ять років тому помер мій Мирон – сама, як палець, залишилася. Оце до внука на весілля їздила. В Магадан, бо там син з невісткою залишилися жити. Це, мабуть, остання моя поїздка. Вагалася я вирушати в далеку дорогу, а потім собі сказала: їдь, бабо Ніно, коли просять, і доки ще ноги носять.
– І що, потанцювали ви на весіллі внука?
– Аякже! І слово своє напутнє сказала, і вівата заспівала.
Стихла баба Ніна – маленька, сива, наче голубка. А я подумала:
– Той хто пережив біду, той любить життя і вміє радіти щиро, коли воно втіху посилає…
