Вона пожертвувала усім заради сина. І зруйнувала своє і його життя
Віра завжди гордилася сином. У чотири роки він уже вмів читати і про це знали не тільки родичі та сусіди, а й увесь дім. У шість з половиною Олежик виграв перший конкурс у музичній школі, і Віра сама написала про це замітку до газети.
Олежик часто хворів, принаймні так здавалося Вірі, і вона залишила роботу, аби звільнити сина від дитячого садка. Крім того, що була добрим бухгалтером, вміла ще й гарно шити. Цим і заробляла на себе та сина.
Утім собою Віра переймалася мало. Зі старого пальта перешила собі напівпальто, з плаща – куртку. По кілька разів перев’язувала старі светри на новий фасон. Зате Олежик був завжди, як нова копійка.
Інколи знайомі докоряли їй: мовляв, сама ж іще молода, попереду – усе життя. Можливо, ще й зустрінеться той, хто зробить її щасливою. А то поставила на собі хрест: ні зачіски, ні модного плаття…
Віра на такі зауваження тільки знизувала плечима: а для кого ж вона живе, хіба не для сина? Він – її щастя – єдине, справжнє, і нікого їй більше у цьому світі не треба.
Вистачить того, що мала. Роки спільного життя з колишнім чоловіком можна порівняти з жахливим сном. Дебоші, гулянки, знущання… Особливо, коли у їхню однокімнатну квартиру вривалася п’яна чоловікова компанія і Вірі з Олежиком там уже не вистачало місця. Взимку такі вечори вона пересиджувала на кухні, влітку з сином на руках до півночі бродила вулицями. Чи не тоді поклялася собі, що вирветься з цього пекла, що нікому не дозволить нівечити своє життя?
Вона розлучилася з чоловіком, забрала Олежика. Відтоді вся цілком належала тільки синові. Він був її гордістю і надією. Олежик мусив скрізь бути першим: у звичайній і музичній школах, у різних гуртках, куди Віра позаписувала і сама водила сина.
У п’ятому класі Олежик вперше приніс додому з математики четвірку. Віра продала свою єдину золоту річ – весільний перстень і найняла синові репетитора.
Десь до восьмого класу вона проводжала Олежика до школи і зустрічала після уроків.
– Мамо, – зупинився котрогось ранку на півдорозі син. – Не проводь мене, хлопці сміються…
Вона відчула, як щось кольнуло у серце. Ввечері довго вичитувала синові. Про те, що на нього вона тратить не лише гроші, а й своє життя. А йому дорожчі якісь хлопці. Виходить, він її зовсім не любить.
Олежик розплакався, мов маленький. Горнувся до неї і Віра знову була щаслива: син належав тільки їй.
Однак вона помилилася. Син ріс і їй все частіше доводилося нагадувати йому про свою жертву. Якось увечері зателефонувала до класної керівнички сина. Вона підтягувала Олежика з мови для вступу в університет. У цей вечір він, кинувши у пакет кілька книг, теж пішов займатися наукою.
– Але Олега тут немає, – почула у відповідь Віра. – Ми нині з ним зробили вихідний.
– А й справді, я геть забула. Син же казав мені про це. І про те, що нині йде до читального залу, – силувано засміялася у слухавку Віра.
Коли син повернувся, вона лежала з компресом на голові. У кімнаті пахло серцевими краплями.
– Колись я через тебе помру, – докоряла синові.
– Але ж у школі нині дискотека. А ти б мене не пустила, мамо…
Вже не вона, а Олежик пригортав її до себе, заспокоював… Вона будувала плани на майбутнє, змальовувала синові його подальше життя.
Олег хотів бути вчителем. А вступив до економічного. Бо так хотіла Віра. Врешті, вона прагнула синові тільки добра.
Котрогось дня Олег повернувся додому не один. У дверях з ним стояла дівчина. Невисока, тендітна.
– Мамо, це…
Син запнувся. Від материного погляду.
– Це – Іра. Ми разом вчимося. І ми лише на секунду. Я забув деякі книги.
Це вже було занадто. Врешті, чому всі хочуть відібрати у неї сина: спочатку школа, друзі, тепер ось це дівчисько? Ні, Віра сама вибере синові супутницю життя.
А тепер треба показати Олежикові, як засмучують її різні його сумнівні знайомства, як ранять материнське серце. І в кімнаті знову запахло серцевими краплями. Тепер уже надовго. Олег зразу ж після занять в університеті біг додому. З якоюсь мстивою радістю Віра слухала, як син тарабанить на кухні каструлями, готує для неї чай.
Олег закінчив університет. Віра зробила все, аби пристойно влаштувати сина.
З першої ж зарплати він купив їй подарунок: імпортний дорогий халат. Довгий до самої землі, пухнастий, а на вишневому фоні – ніби живі рожеві троянди.
Вона походила у ньому вечір, не відриваючи етикетки. А наступного дня запакувала халат назад у целофан і віднесла у презент дружині синового директора.
– Ось, візьміть, ваш чоловік зробив стільки доброго для Олежика. А не захочете самі носити, віддасте доньці. Власне, – несміливо продовжувала Віра, – син цей халат якраз для неї і купив. У дівчини ж, здається, незабаром день народження, чи не так? А віддати соромиться…
У Віри були далекосяжні плани, і якби не син…
У його житті почали з’являтися представниці слабкої половини. Однак довго вони там не затримувалися. Після кількох зустрічей з майбутньою свекрухою дівчата якось непомітно щезали. Найбільш імовірним претенденткам у невістки Віра так довірливо, так болісно сповіщала сімейну таємницю, що її син невиліковно хворий.
– Це він з вигляду такий здоровий. А насправді…
І Віра тяжко зітхала. Що ж, вона мати, вона мусить нести цей хрест…
З Оксаною, останньою із синових наречених, нічого не вийшло.
– Я люблю його, – заплакала дівчина. – І чекаю від вашого сина дитину.
Цього разу серцеві краплі не допомогли. Ні те, що Віра злягла у ліжко. Оксана переїхала жити до них. Подавала свекрусі різні чаї, бігала до аптеки за таблетками. Привела навіть знайомого кардіолога. Той послухав хвору, якось здивовано глянув на Оксану, на Віру. Мовчки зібрався і пішов.
– Цей лікар такий нерозумний, як і твоя дружина, – жалілася ввечері Олежику Віра.
Вона слухала, як із синової кімнати долинає сміх. У такі хвилини зненацька, без стуку відчиняла туди двері. Із задоволенням спостерігала, як злякано відсувалась від сина Оксана, як Олег відводив погляд, ніби чимось завинив перед матір’ю.
А хіба не завинив? Вона все життя присвятила йому. А хто ця Оксана, що тепер він усі вечори проводить з нею, а про матір ніби забув.
Олег болісно морщився. Не забув: вона ж сама не хоче ні посидіти, ні повечеряти з ними.
А чого їй сидіти? Аби заважати їм? Хай навіть не заперечують, що це не так, що вона усе видумує. Напевне, тільки й чекають, щоб спекатися матері.
Віра добилася свого. Невдовзі невістка пакувала у валізи свої речі. З нею зібрався й Олег.
– А ти куди? – заступила дорогу синові.
– З нею. Вона ж чекає від мене дитину…
– Але ж я…
Він не дав договорити Вірі:
– Я знаю, я усе знаю, мамо. Але Оксана – моя дружина. І я інакше не можу…
Наступного дня Віра змінила тактику. Зателефонувала синові на роботу. Розпитувала про Оксану, чи не вперше – про сватів.
– Здається, я й справді трохи погарячкувала вчора. Не сердься. А ще ліпше – приїдь. Бо щось таки не на жарт болить мене серце.
«Хворіла» вона все частіше. Тоді просила Олега заночувати у неї.
– А то ще помру одна, – казала таким голосом, що у нього ставав клубок у горлі і він вкотре телефонував дружині, що нині додому не приїде.
У той день Віра зайшла до сина на роботу.
– А його немає, – приязно посміхнулася секретарка. – Відпросився, щось там з дружиною негаразд…
Як же так? Адже тільки вчора син обіцяв заїхати, повечеряти з нею. Ще й мобільний відключив. Спересердя набрала номер сватів.
– Мамо, вибач, але Оксані сьогодні дуже погано. Ти ж знаєш, їй скоро народжувати. І я за неї хвилююся, мамо…
Він хвилюється. За кого?
– А мені ще гірше, – розплакалася у слухавку Віра. – Я он вже викликала “швидку”.
– Добре, я візьму таксі і приїду…
Віра метушилася на кухні. Смажила млинці з м’ясом. Син їх так любить. Поставила на стіл пляшку вина. Сьогодні вони згадають, як їм було добре удвох, посидять, погомонять.
Радісно відчинила синові двері. Він втомлено і нерозуміюче дивився на неї, на стіл, застелений білою скатертиною.
– А як же…
– Я просто хотіла, щоб ти приїхав. Роздягайся, давай сюди куртку.
– А раніше, мамо, раніше, коли ти хворіла, що теж обманювала всіх?..
Вона не встигла нічого сказати. Син уже зачинив за собою двері.
Вранці Віра дізналася, що поки Олег добирався назад додому, “швидка” везла його дружину в лікарню. На жаль, медики не змогли врятувати передчасно народжене немовля.
Відтоді син не телефонував, не заходив. Віра ж справді чомусь почала хворіти. А ще чула, що в Олега не ладиться більше життя з невісткою. Напевно, Оксана не може простити, що у ту трагічну ніч він був не з нею.
Шукала хоч у цьому втіхи. І не знаходила. Якось наважилася, зателефонувала синові.
– Олежику, я така хвора…
– Кинь цю комедію, мамо…
У слухавці – мовчання. Син вимкнув телефон…
