Дарка кляла «колхоз», як тільки вміла. Знала, що гріхів собі цим заробляє, але по-іншому не могла. Бо забрали до «колхозу» все: худобу, реманент, поле.
– Де маю сіяти-садити? – запитувала у начальства.
– Нас це не касаєцца, – відповідали.
Сім’ю треба було годувати. Біда підказала, як. Навесні скопала з Митрофаном, чоловіком, подвір’я і посадили картоплю. Тільки стежечки залишили до льоху і криниці.
Восени, коли копали ту нещасну грядку, не по собі ставало. Картопля вродила трохи більшою за біб. Збирала Дарка урожай, згортала хмелиння, і плакала, молилася, проклинала «власть»…
Ті часи все життя млоїли пам’ять і серце. Й коли Тарас, син, хотів заасфальтувати подвір’я, Дарка з Митрофаном були проти. Воно, казали, святе для родини. Від голоду врятувало.
– Подвір’я, як подвір’я, – хмикнула невістка Женька. – І коли це було? За царя Гороха.
Перед тим, як відійти у засвіти, Дарка з Митрофаном мали єдине прохання: не капарати подвір’я. Коли ж батьки повмирали, Женька не вгавала:
– Сусіди і в заїзді, і на подвір’ї асфальт поклали. Хіба ми гірші, чи бідніші?
– Тато з мамою казали…
– У старих свої дивацтва. Та й минулися вони вже….
Таки впросила.
…Приснилася Тарасові мама. Стояла біля воріт. Сумна. Кликав до хати. Не ступила й кроку. Тільки прошелестіла тихенько:
– Ти ж обіцяв, сину…
…Сніг з дощем за ніч перетворили подвір’я на ковзанку. Вранці Женька мусіла обійти худобу. Не втрималася. Впала. Добряче потовкла руки-ноги, ще й головою вдарилася об асфальт…
…Привіз Тарас дружину з лікарні і не знав, як має далі жити. Женьчині ноги-руки працювали. А голова – ні. «Не сповна розуму», – казали про неї в селі й шкодували Тараса та двійко дітей, яких саме пора в світ випускати.
Дивився на дружину і пекло біля серця. Ось він, його гріх, безтямно сміється… Поклявся: щойно прийде весна, «видере» з подвір’я той злощасний асфальт. Ставив свічки у маленькій сільській церковці і просив прощення в батьків. Кликав маму в свої сни. Може, щось порадить, дасть знак. Але вона не приходила…
Ольга ЧОРНА.
