…Палила спогади при опівнічних свічках. На обірваній водостічній трубі однотонну мелодію вибивав вітер. Годинник закреслював минуле…
Але обвуглені спогади тулилися до одвірка душі: «Хіба зможеш забути, як?..». Як збирали обпалі яблука, що куняли в осінній траві? Як з поштової скриньки біля хати, де винаймала кімнатку, витягували жовте листя і жартували над невідомим адресатом? Як у місячну ніч ходили до старого замку, сподіваючись зустріти таємничу постать у білих шатах, про яку складали легенди? Як старий горіх закривав листям очі місяцю, аби не підглядав за поцілунками?..
Шматочки фотографій падали додолу, наче клаптики нездійсненних мрій. І чомусь не було сліз…
Мальва складала нехитрі пожитки. Ранковим автобусом поїде з міста, де отримала першу роботу, зустріла і втратила кохання, де зазнала образи.
Після закінчення медучилища Мальві порадили роботу в лікарні у сусідньому райцентрі. На молоденьку медсестричку з довгою чорнявою косою і добрими карими очима пацієнти дивилися закохано. Тут дівчина й познайомилася з Валентином.
Він потрапив до відділення, де працювала Мальва, з сильною ангіною. Після одужання мало не щодня чекав на Мальву після роботи. Неля, подруга, застерегла: Валентинова мати – Ада Михайлівна – особа дуже специфічна. Працює в одній з поважних установ. Люди для неї – ніщо. Валентин – єдиний син. Кожна дівчина, з якою зустрічався, мала неприємності.
Мальва не звернула увагу на слова подруги. Валентин – галантний, вихований. І романтик. Не те, що деякі бізнесмени-початківці.
Валентин мріяв перебратися до обласного центру. Там жив батько з новою сім’єю. Обіцяв допомогти розкрутити власну справу. Можливості мав. З Адою Михайлівною колишній чоловік стосунків не підтримував.
Мальва з Валентином збиралися до її батьків. Знайомства ж із матір’ю Валентина дівчина побоювалася. Бо не лише Неля розповіла про жахливий характер Ади Михайлівни.
Мальвині батьки були простими людьми. Жили у приміському селі. Мати – санітарка. Батько – водій.
– Мальво! – влетіла у медсестринську Неля. – Валентинова матір тут! Зла, як змій Горинич. Пішла до начальства.
Невдовзі викликали «на килим» Мальву. У кабінеті завідуючого відділенням вперше побачила Аду Михайлівну. Висока дама з трохи посивілим волоссям. Тяжкий, навіть суворий, як для жінки, погляд. У темному діловому костюмі. Жодної косметики. Підішла до Мальви і з притиском мовила:
– Ти зараз же напишеш заяву на звільнення. І в найближчі дні поїдеш звідси.
Не сказавши більше жодного слова і навіть «до побачення», Ада Михайлівна вийшла з кабінету. Заввідділенням розвів руками:
– Що будемо робити? Моя тобі порада: зроби так, як каже Ада Михайлівна. Не дасть вона тобі спокою. І мені. Вона ж начальство…
Валентин традиційно зустрічав Мальву після роботи.
– Прошу, йди звідси! Забудь, що ми… Все забудь!
– Зрозуміло, мама… Мальво, зачекай, послухай…
– Вважай, що мене вже тут нема.
– Ти вирішила залишити роботу?
– Твоя мама вирішила. Вона розпоряджається життям інших людей. Начальство ж…
Перед від’їздом прийшла Неля. Розраджувала.…
Мальва вирішила шукати роботу в сусідній області. Подалі від Ади Михайлівни і Валентина, який все-таки знайшов її удома. Просив вибачення. Клявся в коханні. Обіцяв приїхати ще.
Добрі люди допомогли влаштуватися у лікарню в сусідньому обласному центрі, а батькова родина виділила Мальві маленьку кімнатку.
…Робота, інститут, заміжжя, дівчатка-двійнятка…
– Щаслива Мальва Святославівна, – перешіптувалися колеги. – І красуня!
– А чоловік – дай Боже кожній такого. Дивиться завжди такими закоханими очима, наче на першому побаченні. А вже більше десяти років разом.
…Зателефонувала Неля.
– Мальво, – мовила стривоженим голосом, – ти змогла б приїхати? Микола… Словом, йому потрібна операція. Впирається. Може, тебе послухає.
– Звісно, приїду.
Шалено забилося серце. Мальва ніколи не їздила в місто, яке колись довелося залишити. Благо, весілля Нелі й Миколи було у заміському ресторані. Пізніше подруга з чоловіком не раз приїжджала в гості до Мальви. Вона ж затялася: вибачте, але там, де мене образили й принизили – ноги моєї не буде.
Мальвин чоловік, також лікар, поривався їхати разом з нею.
– Чому ти повинна добиратися поїздом, а потім автобусом? Завезу тебе машиною. І з Миколою по-чоловічому поговорю.
– Ні. Я сама. Не хвилюйся. Та й з доньками повинен хтось залишитися.
…Нарешті автобус прибув на автостанцію. Містечко змінилося. Деякі приватні будинки біля автовокзалу перетворилися у крамниці. А на місці колишньої швейної майстерні – невеличка церква. Лише бабусі із соняшниковим насінням, курячими яйцями і хроном в слоїчках, як сиділи тут енну кількість років тому, так і тепер сидять.
– Пані, може, таксі? – запитав власник стареньких «Жигулів»?
– Дякую. Не потрібно.
Хотіла проїхатися міським автобусом. Може, зустріне когось із знайомих. А Валентин, якщо досі живе тут, автобусами не їздить. Він ще в ті часи мав авто.
На одній із зупинок із неймовірно опухлими ногами, спираючись на палицю, зайшла жінка. Їй дали місце. Не подякувала. Тяжкий погляд упав на вичовгану долівку старого автобуса. Всю дорогу так і не підвела очей.
На зупинці, у центрі міста, Мальву чекала подруга. Неля помахала рукою. Мальва й інші люди чекали, поки вийде немічна пасажирка.
– Ти бачила, що з нею трапилося? – запитала Неля, кивнувши у бік хворої жінки.
– Хто це?
– Ада Михайлівна.
Мальва не впізнала Валентинову матір. Бо від гонорової, статної дами не залишилося й сліду. Та й бачила її тільки раз.
– Чому ж вона автобусом їздить? Валентин міг би підвезти.
– Нема Валентина. Скоро рік буде…
– А сім’я?
– Не мав.
– А казала, нічого про нього не знаєш.
– Берегла твоє щастя.
Ада Михайлівна поволі перейшла дорогу. Зупинилася навпроти аптеки. Взялася за поруччя. Ноги відмовлялися долати п’ять «прикрих» сходинок…
Ольга ЧОРНА.
