Надворі було вже темно і падав дощ, коли Олеся втікала з дому. Вона не знала, куди має йти, де їй подітися. Йшла навмання – через чужі городи, луг, вийшла на якусь дорогу. У голові вчувалися страшні слова вітчима: «Вб’ю тебе! Знищу! Вчитися вона надумала! Йди працювати у колгосп! Там диплома не треба!»
Олеся працювала в клубі прибиральницею, бо після смерті батька про її навчання не могло бути й мови. Батько довго хворів і всі кошти йшли на лікування. У дівчини був дуже гарний голос і завклубом запропонував їй рекомендацію на навчання. Це і розлютило вітчима, бо бачив у ній няньку для своєї дитини, яку мати мала скоро народити. Жаль стискав Олесі груди: чому матір не заступилася за неї, коли вітчим її вдарив, вирвав жмут волосся?
Вона минула якесь перехрестя і вже не могла зорієнтуватися, скільки часу йде і куди занесли її ноги, як побачила маленький вогник біля будиночка і пішла на нього. «Хто там?» – почула у темряві чоловічий голос. На неї війнуло запахом сигарет. Від хвилювання Олеся не могла нічого толком пояснити. Вона вся промокла і тремтіла від холоду. Попросилася пустити її в будиночок. «Що ж, заходь. А там – розберемось», – мовив незнайомець. Звали його Денис. Разом із земляками уже не вперше він приїжджав на збір урожаю із Закарпаття. Спеціально для заробітчан керівник господарства і побудував невеличке помешкання.
Олеся чула шепіт чоловіків за стінкою, але, зігрівшись, швидко заснула. Коли прокинулась – нікого вже не було. Вийшла надвір. Оглянулася навкруги, але не могла збагнути, яке це село. Повертатися додому не хотіла. Її боліла голова, пекло обличчя, на якому відбилися пальці вітчима. Вирішила дочекатися хлопців. Стала наводити порядок: до блиску витерла дзеркало, де вони голилися, помила посуд, позастеляла. Знайшла муку, картоплю, інші продукти і взялася ліпити вареники.
«Давно ми не їли такої смакоти! Як тобі вдалося зварити їх на малій електроплитці?» – дивувався Денис. Запропонував відвезти Олесю додому. Не жити ж їй тут, серед чотирьох чоловіків.
Олеся підняла на нього благальні очі: «Не проганяйте мене! Хоч через відпустку поживу тут. А спати і далі буду в комірчині, мені там добре».
Виявилося, що в ту ніч вона пройшла шість кілометрів, і в цьому селі ще ніколи не була. Чоловіки поступово звикли до дівчини. Тим паче, що вона смачно готувала, тримала порядок. Особливо старалася Олеся заради Дениса, який чомусь приходив з роботи швидше, ніж друзі.
Одного разу зайшов до неї в комірчину, коли Олеся придрімала. Сів на краю її постелі. Вона почула теплий дотик його долонь і губи – соковиті, гарячі – на своїх устах. «Що ж ти робиш, Денисе?» – хотіла зіп’ястися на ноги, але якась невідома сила, ніби приклеїла її до ліжка. Ще ніколи ніхто не говорив їй таких чарівних слів, не пестив так ніжно, лагідно, як Денис…
…Коли зрозуміла, що вагітна, – розгубилася. А потім заспокоїла себе – у неї ж є Денис! Він такий добрий, щирий, співчутливий. Обіцяв нині знову швидше прийти і вона скаже йому про дитину. Була впевнена: він зрадіє такій новині. Однак, вислухавши Олесю, Денис вмить спаленів: що вона собі нафантазувала? Яка дитина? Йому скоро додому слід повертатися. Там чекає на нього наречена. Олесю, ніби обдало окропом: «Наречена? А хто ж для тебе я?» Денис витріщив розлючені очі: «Ти просто – приблуда! Чуєш – приблуда, яка сама напросилася пожити тут. Пожалів тебе на свою голову! А тепер дитину мені пришиваєш! Звідки мені знати, що вона – моя?» Він відкрив двері і закричав: «Йди, звідки прийшла!» Олеся впала перед ним на коліна, просила ще хоч на деякий час залишитися тут. Але Денис і слухати не хотів. Виштовхнув за поріг…
Боже милосердний, вона відчула себе такою нещасною, нікому не потрібною! Навіть матір – найрідніша людина – не шукала її. Йшла незнайомим селом, як примара, і, як тоді, у ту страшну ніч, коли втікала з дому, тепер знову не знала, куди йти. Он, іде якась жіночка. Зараз запитає її, де автобусна. Враз Олесі усе попливло перед очима і вона полетіла у порожнечу. Очунявши, побачила над собою обличчя старенької жінки. Ольга, так її звали, спитала, як Олеся себе почуває, звідки взялася в їх селі. Вона нагодувала її, заварила м’ятного чаю. «Він заспокоїть», – сказала. Вони проговорили до опівночі. Олеся нічого не втаїла – ні те, як стала зайвою в рідному домі, ні про дитину.
«Небеса послали мені тебе! Хочеш – залишайся у мене. Мене так втомила самотність», – Ольга пригорнула до себе Олесю. Пильно-пильно вдивлялась в її обличчя: «Ти дуже схожа на Тетянку, мою покійну донечку. Двадцятирічною забрав її до себе Господь. Через півроку не стало й чоловіка. Так і живу одна ось уже тридцять літ».
Ольга порадила ще раз піти до Дениса: може, спам’ятався і вже шкодує про свій вчинок? Знала б Олеся, якою буде ця зустріч. У нього ніби біс вселився! Назвав її гулящою, розпусною. Олеся не знає й сама, як вихопилися у неї слова: «Щоб і з тебе стільки крові стекло, як сліз з моїх очей». Це був останній її візит до Дениса.
«Не плач, вигодуємо дитя», – заспокоювала її Ольга – чужа, випадкова людина, що стала рідною. На її честь назвала Олеся свою донечку. Якось завітала до неї мати. Вибачалася, що раніше не шукала її. Мовляв, пізні пологи пройшли з ускладненням і вона важко хворіла. Кликала додому, до братика. Але Олеся була категоричною: «Мені тепер є для кого жити. А ще – Ольга хворіє, не можу залишити її».
Сили Ольги згасали. І тоді вона покликала нотаріуса. Заповіла на Олесю все майно. Це обурило сусідів і подруг Ольги. Мовляв, якійсь пройдисвітці хата задарма дістанеться. Могла б про них подумати. Ольга спаленіла: «Якщо з добрим серцем не хочете навідувати мене, то зі злим – не треба».
Смерть Ольги Олеся пережила важко. Ніби рідна людина пішла з дому. Їй так бракувало її поради, розради, розуміння. Як могла, давала собі раду з дитиною. Хлопці із Закарпаття й надалі приїжджали у їх радгосп, але Дениса серед них не було. Олеся намагалася не думати про нього, заглушити душевний неспокій, але мала Олечка щоразу нагадувала, адже була викапаною копією свого батька.
Швидко злітали роки. Оля закінчила економічний виш. Знайшла свою долю. Олеся не могла нахвалитися зятем – добрий, працьовитий, непитущий. Та іноді ставало сумно на серці, що постаріла, що все життя без чоловічого плеча.
«Ти сама обрала собі таку долю», – дорікала їй не раз подруга Софія – голова профспілки у фірмі, де Олеся теж працювала. Якось Соня запропонувала їй путівку в санаторій, яка «горіла»: «На суглоби жалієшся, і синці в тебе під очима. Їдь! Не сумнівайся!»
Щодня після вечері Олеся з подругою по палаті виходили погуляти в парк. Повітря тут чисте, пахне хвоєю. А нині Ірина прихворіла, і Олеся вийшла сама. Замилувалася білочкою, що наминала шишку просто на лавочці. «Тут білки звикли до людей і не бояться їх», – почула голос за спиною. Оглянулася і побачила високого сивочолого чоловіка на милицях. Вони розговорилися. Про політику, високі ціни, про те, які процедури проходять. У палаті Олеся зловила себе на думці, що не проти ще зустрітися з цим чоловіком. Він цікавий співбесідник, з ним швидко зійшов вечір. Чомусь здавалося, що десь уже бачила його.
Щовечора він чекав Олесю на лавочці. І вона якось попросила його розповісти про себе. Чоловік ніби чекав такого запитання. З сумними нотками у голосі заговорив про те, що живе один, батьки давно повмирали, а інвалідом став у молодих літах. Свого часу працював на пилорамі, випадково потрапив ногою під електропилу. Він закотив штанину і Олеся побачила протез. Тепер підліковує вцілілу ногу. Після довгої паузи він додав: «За все у житті слід платити. Колись я дуже образив одну дівчину. Юною була. А я – на десять років старший. Втекла вона від жорстокого вітчима. Шукала в мене любові і захисту, завагітніла, а я прогнав її. Вона спересердя і прокляла мене».
Олеся слухала свого співбесідника і не могла повірити – невже це Денис, батько її доньки? О, Боже, що ж вона наробила! Ніколи не вірила у прокляття, хоч знала – це страшний гріх. І, мимоволі, згрішила сама. Спантеличена пішла в палату.
Усю ніч Олесю кидало то в жар, то в холод. Зранку зателефонувала Софії і про все розповіла. «Ти ще любиш його, Олесю? Чому ж тоді не призналася, хто ти?» – спитала та.
Увечері вона не застала його на їхній лавочці. Трішки зачекала, але Денис не приходив і вона вирішила заглянути в його палату. Несміливо постукала у двері. Він не чекав гостей. Самотньо сидів біля вікна. «Заходь, Олесю», – мовив тихо. Дерев’яними ногами вона наблизилася до нього: «Денисе, щороку я виглядала тебе у селі. І ось де довелося зустрітися. Благаю, прости мені за прокляття». Ледь затинаючись від хвилювання, Денис сказав їй: «І ти прости мені, Олесю».
Хоча й не першого разу, він упізнав її скоріше. Тому боявся щось розпитувати, не називав свого імені. А тепер, коли всі карти відкрито, попросив розповісти про себе.
Олеся дивилася на нього – сивочолого, вродливого – і їй не хотілося згадувати про сумне. Де й поділася образа на нього, яку таїла в серці все життя! Її очі – красиві, закохані – говорили за неї: додому, до доньки без Дениса звідси вона не поїде…
