– Хочеш знати, як воно – закохатися у чоловіка, який на кілька років старший за твого сина? – Астра відпила бурштинового кольору напою з високого келиха.
Я мовчки спостерігала за нею. Їй не потрібні були поради, осуд чи підтримка, їй треба було виговоритися, це зрозуміло. Красива, з тонкими ніжними зап’ястями, з фарфоровою шкірою, вона більше була схожа на закохане й налякане своїми почуттями дівчисько, ніж на сорокарічну жінку. Неймовірно красиве ім’я Астра, яким нагородили батьки, робило її й справді схожою на осінню жар-квітку айстри. Стійку до випробувань окрасу життя.
– І знаєш, що найстрашніше? – подруга продовжувала. – Я не можу, не маю сили зупинити це все! Я не можу його відпустити! Боже, я уже й до якоїсь цілительки-екстрасенса ходила! Ти не повіриш, вона також дивилася на мене, як оце ти зараз, мовляв – інші просять приворожити, а ця, божевільна відворожити. Що мені робити, як жити далі… вперше я в розпачі!
– Ти занадто зараз себе накручуєш, думаю, треба відпустити ситуацію трішки. І, власне, що у цьому страшного? Двоє дорослих людей за взаємною згодою зустрічаються, у чому тут злочин, Астро?
– А суспільство? Що скажуть люди?
– Слухай, я тебе не впізнаю. Відколи це ти стала такою моралісткою і почала так перейматися тим, хто і що скаже? Повір, казатимуть лише ті, в кого гріхів більше, ніж… мука манка, знаєш? Три мішки! – я намагалася розважити хоч якось Астру.
– Дякую, хоч ти мене розумієш…
– Хочу, щоб ти була щасливою, дивачко! Зі своїм хлопчиком ти лиш жити й почала, розквітла…
– Ага, скажи ще, розпустилась!
– Ну, як уже посміхаєшся й жартуєш, то бачу, попустило трохи тебе. Не нагнітай, згадай, як ми завжди казали – що має бути, неодмінно буде, хочеш того, чи ні.
– Та це так… але ж, слухай далі, про головне, через що мене такий психоз узяв. Вчора на вулиці випадкову доньку зустріла з її кавалером. Мало свідомість не втратила.
– Страшний?
– Старий! Ти лиш уяви – моя вісімнадцятирічна Марія зустрічається з чоловіком на тридцять! Нормально, чуєш? На тридцять років старшим за неї!!! Прохвесор, бачте! Любов у них! А ти кажеш, заспокойся! Та ми увесь вечір сварилися з нею! Сімейка Адамсів відпочиває!
– Дааа… – я аж присвиснула від нічого додати. – Ситуація…
– І заявила, що це не просто так усе у неї, заміж же збирається! Я щось говорила їй, плакала, а потім, як напав на мене істеричний сміх – уяви, я зі своїм Іваном, і моя Марія із цим прохвесором! Чудове весілля можна відгуляти!
– Тепер розумію твій стан. І що робитимеш?
– Не знаю… вирішила сьогодні зустрітися із цим її кавалером. Вона ж дитина ще зовсім, перший курс! Що воно буде?
– Не може бути так, щоб якось не було.
Я підвезла подругу до нового корпусу університету, де вона мала зустрітися із майбутнім зятем.
За кілька годин Астра озвалася викликом у мобільному.
– Ну, розповідай, – я відклала ноут із незакінченою статтею.
– Ну… що я тобі скажу, непоганий виявився мужчина, цей Арчібальд Арчібальдович, – я посміхнулася у відповідь на почуте – так подруга називала усіх без винятку солідних, впевнених у собі чоловіків.
– То, кажеш, зять тобі підходить?
– Я уже й сама не знаю, що і куди мені підходить! Серйозно поговорили, він дійсно хоче одружитися з Марією. Це не фарс, не комедія. Розлучений, забезпечений чоловік, має статус і зв’язки. Я ж не ворог своїй дитині, га?
– Не можу заперечити нічого, в останньому ти права.
– Стосунки з Іваном ніби щось перевернули у мені. Аби ця ситуація виникла кілька років тому, то я б цього Арчібальда гнала б у шию, аж вітер би свистів за ним! А тепер… я знаю, що ти хочеш сказати – пливи за течією і кудись вона тебе винесе.
– От бачиш, ми занадто з тобою давно знайомі, ти навіть думки мої усі знаєш. Все буде добре, Астро, кудись та принесе тебе течія життя.
Щиро бажаючи щастя своїй Астрі, я взялася таки за роботу. Човен мого життя плив звичним курсом. Точніше я завжди усвідомлювала, куди треба доплисти, і скеровувала свій човен у цьому напрямку, щоб не сісти на мілину. Такою ж була й Астра. Цілеспрямованою і розумною, жінкою, яка знає, що хоче від життя і як це отримати. Я і не сумнівалася, що вона усе влаштує на найвищому рівні.
За кілька місяців мати й донька зі своїми коханими поїхали в медовий місяць на Карибське море з фантастично білосніжними пісками, оточеними кораловими рифами. Надсилали красиві світлини. І байдуже було тим усміхненим і неймовірно щасливим людям, хто і як сприйматиме їх у цьому світі. Бо, як не крути, а своє життя кожен з нас має право влаштовувати так, як хочеться лише йому.
