Можливість побувати в раю – цілком реальна, – переконана шумчанка Ілона Пастерук. Аж не віриться, переглядаючи фото, що провела шість казкових місяців у країні сонця, усмішок, чаю та кави, невимовно гарних рисових полів й до непритомності пахучих і яскравих квітів. Отож, є нагода вирушити у цікаву подорож-спогад в Індонезію…
Ілона Пастерук народилася й виросла у Шумську. Навчалася у ЗОШ №2 і в школі мистецтв. Зараз – студентка четвергого курсу Острозької академії. Влітку проходила практику у Міністерстві закордонних справ України, тому пізнала всю кухню та процес «приготування» зовнішньої політики нашої держави. У вільний час виготовляє браслети, сережки, декорує одяг… Любить активний спосіб життя, нові місця, знайомитися з людьми. В Індонезії, разом із іншими учасниками програми, відвідувала школи, де навчала дітей англійської мови.
– Ілоно, як ти потрапила в Індонезію?
– Завдяки участі у програмі «Darmasіswa». Дізналася про неї під час зустрічі студентів із послом Індонезії, яка відбувалася у навчальному закладі. Серед запропонованих курсів своєї спеціальності не знайшла, тому обрала образотворче мистецтво і вивчення індонезійської мови.
– Якими були перші відчуття, коли ступила на землю цієї екзотичної країни?
– Це було щось абсолютно незрозуміле, шокуюче й дивне. Там не таке повітря, як у нас – воно насичене вологою. Це можна порівняти із парником, де моя бабуся вирощує помідори. А небо вночі має сіро-червонуватий відтінок. Місяць не серпиком, а, швидше, – човником.
– Поїхати до Індонезії – задоволення не з дешевих…
– Моє навчання в університеті у місті Семаранг оплачував уряд Індонезії. Також я отримувала щомісяця стипендію – два мільйони індонезійських рупій. Це, приблизно, дві тисячі гривень. В університеті здобувають освіту 35 тисяч студентів. Корпуси розміщені на величезній території. Щоб дістатися з одного корпусу – до іншого, можна скористатися спеціальним автобусом. Він курсує на території університету безкоштовно. Можна узяти велосипед. Раніше студенти користовалися мотоциклами, але керівництво університету підтримує «зелену політику», тому цей вид транспорту заборонили. Територія університету дуже зелена, доглянута. Є величезний парк із різноманітними тропічними деревами та квітами. А в ньому – альтанки з електричними розетками та Wі-Fі.
– Що саме ти вивчала?
– Щодня, з понеділка по четвер, у нас було два уроки: мова і вивчення культури, виготовлення батіку та виробів із кераміки або урок індонезійських танців. Крім цього, додатково відвідувала клас малювання та аеробіку.
– Місцеве населення сприймає приязно приїжджих?
– Вразив випадок: з новою подругою очікували на автобус біля готелю й вирішили зробити кілька знимків – це обернулося у масштабну фотосесію. Група індонезійців оточила нас і кожен хотів з нами сфотографуватися. Виглядало дуже кумедно. В Україні так на іноземців не реагують.
Пройтися вулицею непоміченим було майже неможливо – усі посміхалися, діти щось вигукували, хтось сигналив, хтось просто вітався, цікавилися, звідки я приїхала. Коли відповідала, що з України, то перша реакція була: «Андрій Шевченко» (вони люблять дивитися і грати футбол, тому наш Шевченко тут дуже популярний).
– Мабуть, в Індонезії багато що здивувало?
– Кількість мотоциклів! На дорогах від них просто зашкалювало. А правила водіння взагалі збивали з пантелику. Для мене це спершу здавалося просто божевіллям, а водії мотоциклів – самогубцями у шоломах. Пізніше звикла, мене навіть навчили водити мотоцикла. Дороги, до речі, набагато кращі, ніж в Україні.
Рівень життя в Індонезії досить контрастний. Багачі, бідняки… Середнього класу теж достатньо. Просто, там дуже велика кількість населення. А острів Ява, узагалі, – одне з найбільш густонаселених місць у світі. Тому й здається, що там багато злиденних. Ціни в Індонезії майже такі, як у нас, хоча ситно поїсти там буде значно дешевше.
Стереотипи, про цю країну, мовляв, буду жити в солом’яній халупці, далеко від цивілізації, а коли розпочнеться сезон дощів – то все затопить і через переважаючу кількість мусульманського населення сидітиму весь час у цій халупці, аби уникнути небезпеки, – абсолютно не виправдалися. Рівень розвитку технологій в Індонезії відбувається, мабуть, прогресивніше і швидше, ніж в Україні. Про це свідчить сучасне медичне обладнання, комп’ютеризація лікарень, доступ до інтернету.
Коли була в Індонезії, якраз ширилися чутки про кінець світу. В Україні це була топова тема. А з іншого боку планети ніхто про це не говорив. Люди жили, думали про завтра, а не про катастрофу останнього дня…
– Будь ласка, трішки про ментальність індонезійців…
– Їх справді можна вважати одними з найусміхненіших (а посмішка зрозуміла будь-якою мовою) та найгостинніших народів. Індонезійці завжди привітні, незважаючи на свій матеріальний стан, настрій чи якісь негаразди. Вони готові тобі допомогти, щирі, безкорисливі, відкриті, люб’язні й добрі. Я ніде не почувала себе у такій безпеці, як в Індонезії. Причина, мабуть, у тому, що мусульманська віра забороняє вживати алкоголь, тому на вулицях майже немає людей з неадекватною поведінкою.
Дискомфорт створювали лише комарі. А ще спершу важко було звикнути, що мусульмани моляться о п’ятій ранку і це чути на всю околицю.
– Сумувала за рідними теренами?
– Чесно кажучи, не було коли, адже кожен день був насичений пригодами, пізнанням чогось нового, навчальними курсами. Ми ходили у походи в гори, сплавлялися річкою, відвідували історичні та культурні пам’ятки, побували на вулканічному плато з гейзерами, гарячими джерелами та кольоровими озерами. Блукали у джунглях, були на плантаціях кави й чаю. Купалися під водоспадами. Засмагали на пляжах острова Балі, на архіпелазі островів у Яванському морі. Насолоджувалися місцевою їжею та цікавим життям культурної столиці Індонезії – Джокджі. Побували на джазовому фестивалі та святкуванні китайського нового року. І на два тижні їздили до В’єтнаму. Але це вже інша захоплююча історія.
– Індонезійська кухня… яка вона?
– Страви смачні, якби не додавали чилі, від надмірної кількості якого сльозилися очі, а всередині все пекло. Чай дуже солодкий – як мед. У жителів східних країн занижена межа відчуття смаку, тому їм потрібно, щоб усе було гострішим і солодшим. Мені найбільше сподобався соєвий соус, який там зовсім не такий, як в українських супермаркетах. Соєві продукти в Індонезії досить поширені. Смачні морепродукти, суп із кокосового молока, страви з рису, сік з дині, манго та гуави, напій із шматочками м’якоті кокосу (він подається в кокосі й називається «kelapa muda» – зелений кокос). Там величезне розмаїття фруктів. Банани і кавуни росли прямо на грядці біля нашого будинку. А коли настав сезон рамбутанів, то сусіди часто нас ними пригощали.
– Ілонко, зізнайся: не було страху їхати у таку далеку екзотику?
– Ні! Я, взагалі, не розумію, чому серед більшості українців існує острах спробувати щось нове, мандрувати, змінювати сферу діяльності чи просто переїжджати в інше місто. Невідоме не страшне, навпаки… Тому порада усім читачам – не бійтеся подорожувати, бо, як казав святий Августин: «Світ – це книга. І хто не мандрував ним, той прочитав лише одну сторінку».
Алла ОМЕЛЬЧУК.
хоч щось є гарне і світле у житті. а ще це свідчить про те, що ми розумні, тільки всяке мурло обзиває западенців селюками