Кажімо більше добрих слів

Лагідні промінчики теплого березневого сонечка пустотливо витанцьовували на свіжовибілених стінах моєї лікарняної палати. Своїм світлом і теплом вони заповнювали весь простір і розливалися млосною дрімотою по всьому моєму тілу. Після чергового випробування операцією мій організм потребував тиші та відпочинку.

Схоже, бабуся, яка була моєю сусідкою по палаті, розуміла мій стан, тому що вона навіть припинила своє снування взад-вперед і,  вмостившись на ліжку, мовчки перебирала порожні лоточки з-під ліків.

Деякий час у нашій палаті таки панувала тиша, яку різко пронизало дрібненьке вицокування чиїхось каблучків. Раптом двері рвучко розчинилися навстіж і на порозі з’явилася елегантна пані у вишуканому вбранні та з екстравагантною зачіскою.

Я одразу зрозуміла, що це до бабусі і, відповівши кивком голови на згірдливо недбайливе «добридень», яке на диво кинула панянка у сонячно-весняний простір палати, почала мовчки спостерігати за цими двома різними, а, як виявилося, рідними людьми.

Вікторія, так звали вишукану пані, приходилася бабусі донькою. Доглянута, елегантна, впевнена в собі, вона, мабуть, забула про таку річ, як почуття та емоції, тому що одразу взялася вирішувати усі проблеми з ділової точки зору.

«Мамо, це що за жахливе лахміття на тобі?! Мерщій переодягайся в нормальний одяг», «Помий руки!», «Не сутулься, як столітня бабка», «Їж сир з йогуртом, я посуд заберу, бо розведеш тут бардак», «Грошей скільки тобі на ліки залишити?» – суцільний командний словесний потік, в якому немає місця для несміливих бабусиних пояснень. а про почуття і переживання й мови не може бути.

Через хвилин п’ять, очевидно повернувшись від лікаря, Вікторія заявила: «З лікарем я домовилася, гроші маєш. Їжу залишила в холодильнику. Я пішла. Щось треба – подзвони.» І знову дрібне вицокування каблучків лікарняним коридором. Тільки цього разу воно швидко віддалялося від нашої палати.

Приголомшена бабуся і далі сиділа на ліжку. Зрадливі струмочки безмовно сльозились із вицвілих від життя озерець, які блукали ген далеко за шибками вікна, вишукуючи в безперервному потоці людей ту, якій віддала все, не чекаючи взамін нічого.

Боляче мені стало за бабусю. Поволі встала з ліжка, підійшла до неї, присіла поруч, взяла в свої долоні її натруджені мозолисті руки і відчула, як гарячі прозорі краплини обпекли мою шкіру. Хотілося зірватися з місця, наздогнати цю гордовиту пані і повернути її назад, щоб вона бодай на мить зупинилася в круговерті своїх ділових справ і зрозуміла, що для її матері потрібно лише іскорку дитячого тепла, краплинку любові і хоч крихітку доброти. Адже цього не можна замінити ні йогуртами, ні грошима, ні домовленостями. Старші люди просто потребують ласки, любові, уваги, доброго слова.

Тому  хочу звернутися до всіх дітей, в кого ще є батьки: будь ласка,  не скупіться на добрі слова, на теплоту і ніжність душі для найдорожчих у світі людей, котрі задля вас готові на все. Нехай не міліють наші сердечні криниці любові, доброти й тепла і нехай вгамовують в них свою спрагу стомлені батьківські серця!

 

*      *      *

Кажімо більше добрих слів.

Нехай чиясь душа зрадіє,

І в круговерті сірих днів

Твоє тепло нехай відчує.

 

Кажімо більше добрих слів.

В цей час непевний і тривожний,

О, скільки тих, хто б так хотів

Любов відчути, адже кожний

 

Із нас народжений для щастя,

Для гарних, добрих, теплих днів,

Тому в цей час злоби, нещастя

Кажімо більше добрих слів.

Оксана ГУДЗЬ.






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *