Коли в Сочі зійшли з поїзда і сіли в автобус, Уляна лиш те й робила, що оглядала такий незнайомий їй ландшафт… Ліворуч – гори, точніше, витесана з каменю стіна. Щомиті здавалося, що водій вріжеться в неї. Тоді, рятуючись від дорожніх галюцинацій, вирішила спрямувати свій зір праворуч. Значно цікавіше: незвичні дерева, подекуди поміж ними вимощений камінням під’їзд до віддаленого будинку, теж кам’яного, вкритого, мабуть, черепицею. «Як у нас на Україні, – подумалося, – але ж будинки зовсім не такі: якісь безформні, з безліччю дивних прибудов…». Гіві, спостерігаючи здивований вираз обличчя Уляни, почав роз’яснювати їй специфіку життя грузинського народу, побуту, особливостей клімату. Заспокоїлась. Задрімала на його плечі.
Гіві обдумував, які слова підібрати для матері, батька, братів і сестер при знайомстві з Уляною. Адже вони зовсім не її хотіли бачити у своєму домі, жінку з двома майже дорослими дітьми, а струнку юну Тамару, що жила недалеко, по-сусідству. Дівчина закінчувала медичний виш у Тбілісі.
– О-о-о-й…- почувся глибокий стогін з уст сплячої Уляни. Враз вона рвучко випрямилася на сидінні: «То це був сон?!». О, як добре, що це був лише сон. Коли переповідала його Гіві, аж тремтіла. Їй снилася його родина. Всі у чорному. Вишикувавшись, озброївшись чим попало – віником, лопатою, кострубатими палицями – шипіли: «Геть звідси!». Зі страху поступала назад. Здавалося, ще крок – і вона полетить у прірву, що враз зазяяла позад неї. Як добре, що прокинулась.
Гіві заспокоював Уляну: «Ми будемо жити окремо. Мені дідусь заповів будинок. А до рідних ходитимемо в гості».
Так і сталося. Гіві охоче прийняли хірургом у штат районної лікарні, її – медсестрою. В гостях у батьків бували рідко. З його родини ніхто не переступив колись рідний їм поріг. Гіві це мучило. Просив Уляну ласкавіше ставитися до його сім’ї, аби її полюбили. «Полюбили… – гірко зітхала вона. – Мене ледве терплять…». Гіві роздвоювався між родинними гніздами, та краще не ставало. Уляні часто дзвонили її діти з Америки, що поїхали на навчання по студентському обміну, питали, як її і татове здоров’я, що нового вдома. «Мабуть, досі Роман не сказав їм нічого про мене, – думала, – і самій язик в роті прилипає, як збираюсь сказати донькам правду. Гірку правду…».
Пам’ятає, як тяжко виздоровлювала після недуги, як довго боролися за її життя колеги: лікарі, медсестри. І коли від болю впадала у відчай, довгими ночами бачила біля себе найчастіше його, Гіві. Він дбав про неї, як про рідну. Витирав солоний піт з чола. І одного разу, крізь легеньку дрімоту, відчула, як він гладив її руки, потім припав до них з пристрасним поцілунком і зашепотів: «Ти обов’язково виздоровієш! Моя любов тобі допоможе…». Уляна вдала, що не чує цих слів, а може, справді їй примарилось…
Жінка йшла на поправку. Подруги казали: «Хто знає, що було б з тобою, якби не Гіві!». Вона сама відчувала велику вдячність за його турботу. Але до вдячності підсвідомо додавалось якесь нове почуття, радісне, довірливе, ніколи ще не пережите…
Не може Уляна забути тієї миті, коли увійшов чоловік і побачив їх з Гіві у палаті разом, пригорнутих один до одного у тихій ніжності. Розтрощені стільці, перевернена тумбочка – німі свідки Романової люті і сварки.
І хоч вдома намагалася якось загладити конфлікт, пояснити, що нічого серйозного у них з Гіві не було, чоловік не хотів нічого слухати, ані жити з Уляною в одній хаті. Вона подала на розлучення. Гіві теж розрахувався з місцевої лікарні і покликав її з собою, у свою сонячну Грузію. І ось Уляна тут, серед незнайомих людей, хоча у звичній лікарняній обстановці. Та чи у звичній?
Одного разу в лікарні стався справжній скандал. Старші грузини однієї з палат запротестували: хотіли, щоб їх обслуговувала лише своя медсестра – грузинка. Як не намагався головний лікар владнати ситуацію, нічого не вийшло.
Тепер Уляна сиділа вдома, куховарила. Родина Гіві раділа: коли Тамара почне працювати в лікарні, Уляни там не буде. Можливо, її звільнили не без їх участі? Така думка все частіше свердлила мозок. Врешті не витримала. Коли Гіві прийшов додому після складної операції, в дверях знадвору стирчав ключ: «О, вже моя Уляна починає жити по-нашому, не зачиняється. Та все ж ключ знадвору не варто залишати».
Гіві ввійшов у дім. На столі лежала записка. Уляна від’їхала ще зранку…
…Їй так хотілося опинитися серед своїх колишніх колег, почути рідну мову, пройтися доріжками старезного парку… Але сором, сором їв очі – і вона влаштувалася недалеко в селі в медичній амбулаторії. За порадою подруги. У неї й жила.
Чутка про повернення дружини дійшла до Романа. Він ходив по кімнаті з кутка в куток, впираючись поглядом у речі, які разом купляли. Інколи гортав сімейний альбом, пригадуючи щасливі хвилини появи на світ їхніх Іванки й Лесі. «Як вона могла зрадити нас?» – пекуча думка пульсувала в голові. А він так її любив!.. Закохався з першого погляду. Тихими вечорами при перших зустрічах, надто несміливий, заздрив місяцю, що, здавалось, обціловував вродливе дівоче личко. Дуже довго, на його думку, тягнувся час, поки вони стали на рушничок щастя. Груди розпирало від гордості за красуню-наречену і вже дружину. І дітки у них, як лялечки.
Йому ставало не по собі, коли хто-небудь із чоловіків затримував погляд на Уляні. Так, ревнував, дуже ревнував! Розумів сам, що Уляні з ним було нелегко жити: з його вічними підозрами, докорами, сварками. Не хотів, аби дружина навіть з колегами професійне свято відзначала, чи з подружками десь на каву зайшла. Якби він знав, до чого доведуть його ревнощі! Хіба б так повівся з Уляною в той жахливий вечір? А без неї, зрозумів, життя – не життя. Її повернення давало йому надію. Він зміниться. Він усе їй пробачив, лише б вона…
Хода по кімнаті приглушувалася, приглушувався біль у серці чоловіка. Раптом кинувся: «Як же вона там, в чужій оселі, коли є своя?..». Не витерпів, поїхав, забрав додому. Не опиралась. Спочатку здебільшого мовчали. Потім спільні хатні інтереси, дзвінки дітей допомогли повернутись у ще не забуте минуле. Вже не треба було видумувати причин, чому батько не дає мамі слухавку, коли розмовляє з ними, а радить зателефонувати мамі самим, бо та «десь вийшла»…
Тим часом гаряча кров закоханого і гордого грузина дала себе знати. Він поверне її, що б там не було! Приїхав, переконував. Звав. Та не вдалося Гіві забрати Уляну назад у Грузію. Вона вирішила свою долю назавжди. Сім’ї не покине. І Гіві змирився. Залишив Уляну у спокої.
…Велика дорожня аварія, в якій були травмовані кілька чоловік, вимагала для їх порятунку більше рук, ніж їх було в районній лікарні. І Гіві, не роздумуючи, став за операційний стіл. А потім ще довго збирався повертатися назад, в Грузію. Чи то колектив лікарів був йому такий дорогий, чи то звик до наших вишневих садків, тихоплинної Гнізни, співучої мови, яку майже засвоїв… А може, палкий погляд чорних очей нової лікарки-красуні змусили його подумати й про своє сімейне гніздечко…
У житті – як на довгій ниві. І Гіві одного разу тяжко захворів. І біля нього треба було просиджувати ночі, в тому числі й медсестрі Уляні.
Хоч і дивно, але часто під час чергування на місці Уляни можна було побачити Романа. Чоловіки помирилися. Чорні ревнощі у душі Романа згасли. Тепер він розуміє: найважчим і найсильнішим, і водночас найпрекраснішим випробуванням у житті людини є – любов.
