Ніхто не випише нам рецепта, як можна уникнути труднощів у житті. Інколи здається: усе, ледь не кінець світу. І все-таки багато чого залежить від самої людини, її уміння розуміти інших. Від того, що у потрібну мить хтось зробить щось для тебе, чи просто скаже добрі слова, які стануть рятівною соломинкою.
Хочу розповісти читачам «Сімейного гніздечка» випадок із свого життя. Може, для когось, як у свій час для мене, він стане певним уроком.
Заміж я вийшла рано. З тим, хто став моїм чоловіком, дружили ще зі шкільної парти. Закінчили один інститут, разом працювали. Потім мені довелося залишити роботу: народилася донечка, незабаром син. Чоловік заробляв гроші, на мене лягли домашні клопоти. Я завжди старалася підтримувати у хаті лад, наварити, попрати, поприбирати, приділити чоловікові якомога більше уваги. Жили ми гарно, іноді знайомі дивувалися, як, мовляв, після десяти років спільного життя можна зберегти такі щирі почуття.
А потім у дім прийшла біда. Важко захворіла донечка. Довгими місяцями лежала я з Іринкою у лікарні. Бачила, як щоразу все більш пригніченим приходив до нас чоловік. Я розуміла, що йому важко: тепер і робота, і турбота про сина, домашні клопоти лягли на його плечі. Але ж, з іншого боку, на волосинці трималося життя нашої дівчинки. Мені теж було нелегко – щодня, щогодини бачити її страждання.
Врешті, Бог допоміг нам і ми вийшли з лікарні. Донька потребувала постійного догляду. Зрозуміло, більшість моєї уваги була спрямована на дівчинку. І тут я раптом дізнаюся, що останнім часом чоловік шукав утіхи в обіймах іншої жінки. Пояснення було банальне і просте, мовляв, він стомився, йому треба було, аби його хоч хтось пожалів.
Що тут скажеш? Розлучилися ми тихо-мирно. Коли чоловік зібрав свої речі, я навіть не плакала – мої сльози, напевно, вилилися у лікарні. Тільки серце затерпло у грудях тяжким каменем.
Ми залишилися утрьох. Не буду описувати, як мені було гірко. До того ж, місто наше невелике, і я часто зустрічала їх удвох: свого Івана і ту, на яку він проміняв мене і дітей.
Так минуло майже два роки. Інколи до мене доходили чутки, що в Івана не ладиться нове сімейне життя, що у цієї жінки він, мовляв, не перший і не останній. І справді, якось вранці Іван перестрів мене на вулиці. Дивився винувато і жалісно. «Прости мені, Надю. Але без тебе і без дітей я не можу», – казав. Пояснював, що помилився, а тепер дуже розкаюється. Біль, образа, сльози душили мене. Як він тільки посмів?
І все-таки Іван почав частіше заходити до дітей. Я не могла йому цього заборонити, адже він їх тато. І бачила, як діти, а особливо син, чекали його приходу.
Я пішла на сповідь до священика. Швидше це був монолог моєї зболеної душі. Я вдячна священику, що вислухав мене, і не один раз. Ця людина за допомогою Святого письма мудро переконала мене, що страждання не минуть, якщо я постійно буду жити з образою. І, коли чоловік у черговий раз прийшов благати пробачення, я простила. Нелегко було це зробити, дуже нелегко… Але тепер мої діти знову мали тата. Вони горнулися до нього, повірили мені, що їхній тато дуже хороша людина, а те, що трапилося, просто прикре непорозуміння. Врешті, хто не помиляється у житті?..
Не повірите, я знайшла у душі затишок і спокій – Іван турбувався про дітей, про мене. Так минуло п’ять років. А потім доля знову кинула тяжке випробування. Тепер захворів Іван. Знову лікарні, довгі безсонні ночі. Операція одна, друга. Згасав мій Іван на очах і котрогось дня чоловіка не стало.
Я часто ходжу до церкви. Ставлю свічки за упокій Іванової душі. І щоразу вдячна священику, який переконав мене, що прощати – це набагато ліпша і благородніша справа, ніж усе життя нести у серці образу. До речі, недавно у нашій сімї народилася внучка. Думаю, Іван би щиро порадів її появі на світ…
А ще хочу процитувати читачам «Сімейного гніздечка», навіть не знаю ким написані чи мовлені, слова: «Господи, відкрий людям очі. Покажи їм, що рай треба створювати не на небі, а в серці своєму…». Хіба не так? Хіба не треба усім нам бути добрішими, милосерднішими один до одного? Уміти прощати, любити і розуміти?
