У центрі Тернополя жінки продають підсніжники. Порцелянові білі пелюстки ледь виглядають із зелених чашечок листочків. Здається, вони розтануть від теплого подиху як сніжинки, що падають на долоні. Купую букетик.
– Дайте і мені, – зупиняється поруч уже не молода, але вродлива жінка. – Колись давно, ось так у лютому мені подарували підсніжники. Відтоді я їх завжди купую, тільки-но з’являються. І тоді відчуваю: уже майже весна.
За якусь мить жінка зникне у натовпі. Швидше за все, ми більше ніколи не зустрінемося. Але мені чомусь не хочеться отак просто розлучатися з незнайомкою.
– Напевне, це була гарна подія, якщо ви пам’ятаєте стільки літ, – кажу жінці.
– І гарна, і сумна. Щаслива і гірка…
Так я познайомилася з Оксаною. А потім почула історію її життя і кохання.
Оксана не сумнівалася: вона вступатиме у той же вуз, що й Андрій. Хоча з дитинства мріяла стати вчителькою. Але Андрій був ще більшою її мрією. Він прийшов у їхній десятий клас з іншої школи, а здавалося, ніби вчився тут завжди. Принаймні, Оксані.
З радістю пояснювала хлопцеві задачі з геометрії чи завдання з хімії. Оксана – кругла відмінниця, тому їй це неважко зробити. І тільки собі зізнавалася, що просто хоче бути поруч з Андрієм. Пізніше Оксана зрозуміє: це була любов. Перша і на все життя.
У вузі вона теж писала собі та коханому конспекти, готувала за нього практичні і семінарські заняття. І знову стверджувала, що їй це – неважко.
Якось напровесні він увірвався до неї в кімнату: веселий, рвучкий, пропахлий вітром. Простягнув букетик підсніжників:
– Візьми, це – тобі. Там, надворі, уже майже весна.
Того вечора вони довго гуляли промерзлим містом. І поклялися, що кохатимуть одне одного завжди.
Одружилися відразу після закінчення вузу. Андрій влаштувався на роботу. Оксані, як кращій студентці, запропонували залишитися на кафедрі. Ще й з кімнатою у гуртожитку.
Андрій урочисто пообіцяв, що так триватиме недовго. Він зробить усе, аби вони якнайшвидше перебралися у нормальне житло.
Андрій їздив у відрядження. Оксана пекла чоловікові у дорогу різні домашні ласощі, складала у сумку випрасувані сорочки.
– Щось дуже часті ті від’їзди, доню, – застерігала Оксану мама. – Дивися, якби чого не вийшло…
Оксану нервували мамині слова. Справді, Андрій любить веселі компанії, бувати з друзями, але хіба ж це злочин? А про сім’ю мусить дбати, особливо тепер, коли Оксана чекає дитину.
Але він так і не ввіз їх з донечкою у нову квартиру.
– Потерпіть ще трохи, – просив Оксану. – Ось підвищать мене у посаді…
Ловила себе на думці: чоловікові слова – часто лише порожні обіцянки. У той час, коли інші їдуть на заробітки чи шукають і тут, як забезпечити сім’ю…
– Як ти можеш? – дивився на неї образливо, коли якось натякнула: не жити ж їм вічно у гуртожитку. – Я, з вищою освітою…
Промовчала. Про те, що вона закінчила той самий вуз, ще й з відзнакою, але не соромиться в’язати дитячі речі і продавати їх на ринку. Що давно залишила кафедру і працює зовсім не за спеціальністю, а там, де більше платять. Бо їх тепер уже троє.
Якось збирала чоловіка у чергове відрядження. Вирішила глянути, чи не забув Андрій покласти документи у дипломат. З-поміж паперів випала записка: «Зустрінемось, як завжди, о сьомій. Не забудь купити шампанське. Ольга».
Пекучий фізичний біль пронизав тіло. Аж похитнулася. Теплі Софійчині руки, що обнімали за шию, змусили вдати ніби нічого не сталося. Силувано всміхнулася.
– Що з тобою, Оксано? – нахилився до неї й Андрій.
– Нічого. Зачини дипломат, а то документи загубиш.
Він зрозумів: Оксана про все здогадалася. Щось пояснював про ділові стосунки, про те, що це – несерйозно. Знав: дружина йому не вірить. І навіть останній аргумент, що він над усе любить її і доньку Софійку, звучав не особливо переконливо.
І все-таки Оксана простила. Тому що справді любила.
Того дня вона відпросилася з роботи. Хотіла спекти торта – завтра у Софійки день народження. Ще з коридору почула у кімнаті голоси, сміх, запах кави. І як колись, нестерпний біль пронизав тіло.
Вони розлучилися тихо, без суперечок і скандалів. Тільки довгі безсонні ночі знають про Оксанині сльози.
Скільки разів вона розповідала Софійці, що тато поїхав на заробітки. Що скоро повернеться і вони знову будуть утрьох. Навіть листи писала Андрієві разом з донькою, які так і залишилися невідправленими.
На заробітки Оксана поїхала сама. І невдовзі вони перебралися з донькою у двокімнатну квартиру.
Влаштувалася на хорошу роботу. Рідні і друзі намовляли: пора заміж, Оксано. Відбулася жартом, мовляв, женихи уже для Софійки ростуть. Хоча знала, що і з роками гарна, і чоловічої уваги їй не бракує. Ніби чекала чогось. Про Андрія не знала майже нічого. Чула, ніби одружився, ніби виїхав з міста. Тільки один-єдиний раз надійшов від нього лист. Не відкрила, не хотіла нового болю.
І раптом ця зустріч. Через стільки літ. Уже Софійка студентка. Заміж збирається. Якось вибралися вони на ринок, плаття, фату приглянути.
– Оксано…
Андрій. Дивився на неї так, ніби і не було довгих років розлуки.
– Ти не змінилася, Оксано. Гарна, як і колись. Як ви, як Софійка? Я часто думаю про вас. Як би можна було усе повернути.
Розповідав, що давно живе сам. Якось не знайшов щастя ні з ким. І якби вона, Оксана, захотіла…
Не встигла відповісти: з-поміж натовпу до них пробиралася Софійка.
– Де ж ти пропала, мамо? Я вже плаття підшукала. Ой, вибачте, – помітила і не впізнала Андрія.
Він хотів щось сказати. Та Оксана посміхнулася і йому, і доньці.
– Я вже йду, Софійко. А це – мій давній знайомий. Колись працювали разом. Ну, біжи, показуй те, що вибрала.
Спішила попрощатися.
– Може, ще зустрінемося, Оксано? – почула услід.
– Може, Андрію.
Він стояв пригнічений, розгублений. Оксані ж чомусь згадувався той давній вечір у тісній кімнаті гуртожитку. Букетик змерзлих квітів і хлопець, який пахнув вітром.
…А в Тернополі, незважаючи на лютневі приморозки, жінки продають підсніжники. Кажуть, їх привозять з Карпат. Дехто запевняє, що порцелянові голівки розквітли вже у наших лісах. Утім, хіба важливо, де саме з-під снігу пробиваються ці ніжні першоцвіти? Надворі майже весна.
Зіна КУШНІРУК.
