Надія працює сільською бібліотекаркою. За більш як двадцять літ роботи у царстві книг начиталася стільки сюжетів, пережила подумки сотні чужих доль. Шукала схожу на свою, бо її власне життя, як каже, варте, мабуть, теж, щоб перенести його на папір. Принаймні одну сторінку Надиної долі, ту, з далекої тепер уже юності.
З Анатолієм Надія дружила ще зі школи. Ніхто не сумнівався: вони створені одне для одного. Але надійшов час розлуки: Надійка вступила до інституту культури, Анатолій пішов до армії. Майже щодня летіли листи, освідчення в коханні, клятви у вірності й бажанні завжди бути разом. Уже й мама Анатолія кликала Надійку невісткою, просила поділитися новинами про її сина. Бо ж знала: надсилав Анатолій вісточки про себе Надійці набагато частіше, ніж писав додому, батькам.
І ось, нарешті, довгождана зустріч. А незабаром – і весілля.
Вони були такою гарною парою: тендітна Надійка і змужнілий її наречений.
Грали весільні музики. У дарунок молодим – вальс для двох. Ніжна мелодія бентежила душу, ніби несла їх на крилах щастя і любові, радісних мрій. Здавалося, цьому ніколи не буде кінця. Губи вкотре шепотіли слова кохання. А музика пливла, линула над селом, пророкувала молодим щасливе майбутнє.
Напевне, у їхньому житті так би й було. Якби не телеграма… Її зачитали разом з іншими весільними вітаннями, які надійшли у цей святковий день на адресу Надії та Анатолія.
“…Народився син. Приїжджай швидше. Сумую за тобою…”. Слова падали, мов важке каміння, перериваючи мелодію вальсу.
Гості сприйняли це, як чийсь жарт. Вже й самі підкидали веселі жартівливі слова. Надія теж сподівалася, що це просто вигадка. Але… Розгублений погляд Анатолія, благання не звертати ні на що уваги, мовляв, він потім пояснить усе. І взагалі, кохає він тільки її, одну-єдину.
Надія і сама не знає, звідки взяла сили. Не заплакала, не дорікнула й словом. Мовчки зняла фату, поклала у руки Анатолію.
– Візьми, може, знадобиться. Тій, іншій. Бажаю щастя…
Пізніше люди гомоніли: мовляв, зіпсували весілля. Батьки Анатолія та й самої Надії звинувачували дівчину у поспішності. Змовчала б, підіграла, ніби справді – це жарт, і усе було б гаразд. І прожили б вони на радість собі й родині у щасті й злагоді усе життя.
Справді, трапилася з Анатолієм ця оказія. Коли служив в армії, під час чергового звільнення у місто познайомився з однією дівчиною. Кілька разів зустрілися. Правда, Оленка, так звали його нову знайому, якось зізналася, що чекає від нього дитину. Але ж він їй нічого не обіцяв! Врешті, з ким у молодості таких випадків не буває? А, може, це і не його дитина? Він не впевнений, що Олена сказала правду.
Утім, як би там не було, до цієї дівчини Анатолій таки не поїхав. Але і Надію розпочати спільне життя умовити не зміг.
Вона виплакувала свій біль наодинці. Довгими безсонними ночами, коли ніхто не чув і не бачив.
Пізніше Анатолій виїхав із села. Одружився. Чула Надія від людей, що не дуже ладиться у колишнього її коханого життя з дружиною. Не раділа і не співчувала. Знала для себе одне, що і досі любить Анатолія.
Так і не вийшла заміж. Шукала розради у книгах, тішилася чужими сюжетами.
…Я познайомилася з Надією теж випадково, під час фольклорної практики в одному з сіл на Теребовлянщині. Ця жінка знає багато чудових, тепер уже призабутих, народних пісень. Колись сама записувала їх від своєї бабусі, від літніх жителів села. Якось, за розмовою, Надія перегорнула ось цю сторінку свого життя.
– Знаєте, інколи думаю: може, й справді, я тоді поспішила? Адже Анатолій кохав мене, я знаю. Напевне, варто було йому простити. Адже не весілля я зіпсувала, а своє життя. Але чому ж тоді кажуть: на чужому горі свого щастя не збудуєш?..
Я нічого не могла порадити Надії. Та й, напевне, мої слова цій жінці не потрібні. Вона зробила свій вибір. Тільки чомусь завжди, коли згадую Надію, ніби чую бентежні звуки весільного вальсу. Перервану мелодію для двох…
