Олег Герман – відомий тернополянин, науковець, письменник, композитор. Заслужений діяч мистецтв України, кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства і філософії Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Автор і ведучий святкових дійств. Цікава людина зі своїм особливим поглядом на світ. Сьогодні він гість «Нашого ДНЯ». На зустріч прийшов з обкладинкою нової книжки та новими віршами.
– Олеже Михайловичу, у вас стільки заслуг і звань…
– З цього приводу скажу наступне. Відкриваєш шафу, а там різні костюми. Можеш одягнути празниковий, буденний, темний, світлий, коричневий, сірий… Але це просто річ. Не суть, що одягати, а як і хто це робить. Якщо долею обставин, ситуаціями, випробуваннями несеш через простір часу своє ім’я – це визначальніше, ніж будь-який костюм. Одяг протреться, забудеться, порветься. Звання, образно кажучи, – ілюзії, які часто ставимо на чільне місце, фата-моргана.
– То що ж найголовніше у вашому житті, якщо не посади, вчені ступені?
– Знайти себе. Не в тому розумінні, де ти примостився, у якому кріслі сидиш або які апартаменти тебе оточують. Знайти у покликанні, яке тобі призначено Всевишнім, хоч дорога до цього може бути непростою. Людина йде по чиїхось слідах, робить свої. І ті сліди залишаються або карбами, або скарбами…
– У вас 20 поетичних книг. І ось незабаром до читачів прийде нова, 21-а. Кажуть, це число – символічне, у ньому відображається своєрідна симетрія. Ви ще й народилися 21-го.
– І за все дякую Богу. За день народження, за час, який ще з вами, за моїх ближніх. За найсвітліше – батьків. За найрідніших – дружину, дітей, внуків. За те, що вони мене люблять і розуміють, а часом і бештають. За те, що мрево солодощів чиїхось слів і лестощів розганяють. Це конче потрібно, інакше можна не спізнати, що таке правда і реальність. А нова книжка «Співоча скеля» – повістина з 30-ти зимових образків. Карпати, село в горах, у якому лише троє людей: 90-літній дідусь, приблудла жінка і пиячок Богдан. 6 січня, у Святвечір, до старенького на день народження має приїхати з Маріуполя син, крутий бізнесмен. Але виникають нагальні справи, і до дідуся їде його внук-школяр. Зустрічаються двоє рідних по крові, але різних по духу людей. Старий, який пройшов німецькі та сталінські табори, і юнак, якому чужа і мова та звичаї діда. Нічна хурделиця замітає снігами хату, обриває дроти… Під музику вітру їхня бесіда переростає у сльозу, у викрики душ… А вранці… А вранці ви самі прочитаєте, чим завершиться ота різдвяна зустріч. У повістині – реальні люди й те, що я пережив особисто.
– З технічною освітою, ви – людина мистецтва.
– Так написано, мабуть, долею. Батько 25 літ працював завклубом у Чернихові, репетиції відбувалися просто в нашій хаті, бо у клубі було холодно. Там і хор збирався, і вистави готувалися. Це було величне одкровення, люди освідчувалися і освячувалися через слово. Жарти, і смуток, і біль, і втіха, і сльоза, і сподівання… Я жив у тому духовному морі. Помагав татові малювати, оформляти спектаклі, сам програвав ролі… Хотів стати і актором, і художником. Добирався попутками до Тернополя в художню студію, пізно вночі поїздом назад доїжджав до сусіднього Глибочка, а звідти, через поля, чимчикував до села. Світ мистецтва полонив мене. І так я пройшов від дитячого бажання до отримання звання заслуженого діяча мистецтв України, хоча житейська дорога ніби в іншому напрямку бігла. Здобув технічну освіту, але в ній я відкрив іншу таїну – дизайн, творення досконалих і естетично довершених речей. І те, що, здавалося, було так далеко, наблизилося до мене, і зробивши своєрідне житейське коло, я таки знайшов своє покликання.
– Хто з сучасних письменників, поетів вам цікавий?
– Василь Махно, тернопільський модерніст, який зараз живе у Нью-Йорку. Його бачення світу. Гордій Безкоровайний теж по-своєму цікавий. Зі старших – Василь Голобородько. Ніколи не лякаюся модерну, але відрікаюся штукарства, коли слова скалічують, щоби зліпити у чудернацькому образі. Якщо там нема теплої канви, на якій твориться справжнє, глибоке, отримуємо лише холодні фрази – цвинтар слів.
– А хто для вас геній у літературі?
– Не можу знайти рівних Ліні Василівні Костенко. В осмисленні літературного образу та поєднанні класичного варіанту подачі слова із сучасним відчуттям реальності. Ця жінка для мене – святиня. Відкрив її для себе давно. А через «Марусю Чурай» спізнав у ній філософа, історика, поета воєдино. Її Слово – світла музика… Дякую долі, яка подарувала дві зустрічі з цією геніальною людиною.
– Ваші публікації у ЗМІ на тему державності, українства, сучасного стану речей у суспільстві особисто для мене є дуже гострою влучною публіцистикою, яка зачіпає і болить.
– Через те, що болить, і пишу. Просто говорити красиві фрази, розмахувати прапором і вигукувати «героям слава» – то не є дорога побудови України. Це така собі глянцева обгортка. Згадайте Франкове: лупайте сю скалу… Його напучування до галицької інтелігенції, аби не сидіти в передніх рядах та кричати гарні гасла, а закочувати рукави й будувати дім для народу. Нині занадто багато розвелося лже-патріотів. Де ти був, як виникала потреба підставити плече під хрест? Україна дуже складна, вона суперечлива, багатомовна, багаторелігійна, заполітизована, не причесана, з розтовбурченим волоссям…. Її треба зрозуміти, відчути і зробити все, аби навести лад.
– Оглядаючись назад, чи хотіли б щось змінити?
– Звичайно, були в житті речі, які назву хибними. За них несу покаяння. Робив їх не зі зла, а лише тому, що звичайна грішна людина: чогось не виконав, не доказав, не так вчинив. За спричинений будь-кому в моїй родині біль або страждання – прошу прощення. З поетом жити не просто. А в плані пошуку чи реалізації себе у творчості, я би пройшов тим самим тернистим полем.
– Чи заздрять вам, чи заздрите самі?
– Про інших не знаю. Я здолав уже таку стезю, що не маю чому або кому заздрити. Прагнув себе зреалізувати – і Господь допоміг. Але я чітко побачив ті горизонти, до яких не встигну дійти. Маю записничок задумів. Розумію, що великий відсоток їх не осилю. Та, можливо, вони стануть початком творення для когось. Хочу надрукувати таку дивну кантику ідей. Адже мені теж колись допомагали. Пригадую Бориса Демківа, який вчив мене відчувати слово, відсівати зайве. Він подарував внутрішнє решето, яке в мені є і досі, через яке пересіваю свої думки, щоб там залишалися зерна, а не полова.
– Кого можете назвати другом?
– Трошки більше року, як не стало мого рідного брата. Він жив в Маріуполі (чому, власне, пишу у своїй новій книжці про це місто). Я втратив дорогу людину, і ця пустка була дуже болісною. Але в мене є той, кого після похорону обняв і сказав: братику… Це – відомий журналіст, митець Михайло Зубик. Складається враження, що ми навіть на відстані, не перемовляючись словами, розуміємо і відчуваємо, що коїться в одного й іншого у душах. Життя перевіряє нас на чесність, адже людина – не на поверхні, вона там, у глибинних течіях. І якщо тобі стане снаги ці течії збагнути, тоді можна когось назвати другом.
– Улюблений куточок на землі…
– Моя оселя у рідному Чернихові, хатинка, вимережана любов’ю. Її збудував у 1935 році мій тато для своєї Марійці, яку хотів за дружину. І коли прийшов до батьків дівчини просити руки, то вони сказали: якщо ти хату збудував, то й долю збудуєш. У тій хаті народився я, брат, в ній завжди витала аура любові. Ми з дружиною Марічкою прагнемо ту ауру зберегти. І щоб глиняна хата у сучасному варіанті могла ще довго-довго простояти. І дай Боже там внуків одружити.
– Якщо коротко: що для вас саме життя – робота, творчість, сім’я?..
– Усе виглядає дещо спрощено, коли зводимо щось лише до одного. Заберіть усі квіти і залишіть тільки троянди. Світ буде купатися в них, але… Мине день-два – і стане сумно. У розмаїтті квітів – велич й краса, як у розмаїтті подій, у багатстві барв пізнання життя. Людина повинна відчувати не лише зором сонце і тіні, а й серцем. Завжди є можливість вибрати. А якщо помилився – повернутися назад й почати заново.
– І наостанок: що б ви побажали читачам «Нашого ДНЯ»?
– Скажу, що газета має дуже гарну назву – «Наш ДЕНЬ». Адже кожен день – це започаткування чогось нового. Сьогодні зі студентами ми розмовляли про Леонардо да Вінчі, на кафедрі – про суєту суєт. День був пов’язаний з високою наукою і, водночас, з буденними проблемами, наприклад, дружина не могла поремонтувати мешти, бо хворіє майстер. Сьогодні я ще маю багато клопотів, не знаю, що вирішу, що ні, але це мій день, день моєї сім’ї, моєї України. Кожен прожитий день – це сходинка у завтра, сходинка чиєїсь долі, щастя, втрати і знахідки. Тож нехай мій, твій, «Наш ДЕНЬ» буде завжди неповторним відкриттям музики життя.
Зіна КУШНІРУК.
хотілося б почитати і нову книжку пана Олега, і його прекрасні ліричні вірші. Цікаве пізнавальне інтерв’ю