Принаймні останні десять років Верховна Рада України хворіє на одну і ту ж недугу. Патологічний страх перед втратою мандата щоразу спонукає народних депутатів забувати про відповідальність за свої дії.
Зазвичай спочатку парламентська більшість створює коаліцію з гучною назвою. Це дозволяє провладним фракціям не лише посадити у крісла спікера та прем’єра «своїх» людей, а й «розквотувати» чи не усі посади у Кабміні і у регіонах.
Наступним етапом законодавчої «турботи» про народ стає тріумфальне затвердження коаліцією програми дій уряду, а «під ялинку» – сирого і кулуарно розшматованого головного кошторису країни.
А далі настають будні і в один не зовсім прекрасний день виявляється, що українці зубожіли, економічні механізми не діють, а всюдисуща корупція чиновників успішно «виводиться з тіні», але тільки для того, щоб узаконитися у легально-фіскальних поборах громадян.
Саме тоді за логікою й мала б настати відповідальність. Причому, і уряду, і коаліції, яка делегувала партійним функціонерам високі повноваження вершителів людських доль. Та не тут то було. Налякана протестними настроями доведених до відчаю українців парламентська більшість напріч забуває про свою причетність до незавидної ситуації у державі і вміло переводить «стрілки» на народжене нею ж кульгаве дітище на ймення Кабмін.
Результат такої зради прогнозований: прем’єра – геть, міністрів – геть, а депутати учергове намагаються стати рятівниками нації.
Відтак, Арсеній Яценюк не перший і, вочевидь, не останній очільник виконавчої влади, у якого колеги, однодумці та, напевно, поплічники, хочуть відібрати капітанський штурвал. Але чи буде толк на владному кораблі з новим шкіпером, якщо його екіпаж навчився завжди виходити сухим з води?
