Петро Погорілий – один з десятків тисяч наших земляків, які змушені тяжко гарувати у далеких чужих краях, аби заробити, як мовиться, на хліб насущний. З важким серцем залишав родину, бо знав, що розлука з сім’єю стане для нього нестерпним випробуванням. Не уявляв, як обходитимуться без чоловічих рук батьки, дружина та син, яких любив до нестями. Та іншого виходу не було. Куди тільки не закидало його життя. На початках працював на «чорних» роботах у Москві. Потім були Німеччина, Голландія та Португалія, де осів на довгих тринадцять років.
У Лісабоні чоловік влаштувався різноробочим на будові. Коли країна почала підготовку до чемпіонату Європи з футболу, будував автобани. Словом, робочі будні поглинули його з головою. Навіть до церкви не завжди вдавалося вирватися. Це було єдине місце, де міг заспокоїти душу і серце, помолитися за здоров’я та поспілкуватися з такими ж як він заробітчанами – своїми земляками. Саме тут він знайшов споріднені душі, познайомився з людьми, яких об’єднувала любов до української пісні.
З руками і ногами
Якось Петро дізнався, що при українській греко-католицькій церкві організовують хор. Чоловік мав музичну освіту – закінчив музичне училище по класу духових та ударних інструментів. Музика для нього була не просто хобі, а справою, з якою мріяв пов’язати своє життя. Та, на жаль, професія не приносила доброго заробітку, а сім’ю треба було годувати. Тому замість інструмента довелося взяти до рук кайло. А тут трапилася така чудова нагода.
– Я підійшов до керівника і сказав, що добре знаюся на нотній грамоті і маю щире бажання співати у церковному хорі, – розповідає музикант. – Як з’ясувалося, Андрій (так звали керівника) теж родом із Тернопілля, тому був радий зустріти земляка.
Петра взяли до колективу, як кажуть, з руками і ногами. Тоді, здавалося, для нього відкрилося друге дихання.
Дали життя «Роксоланії»
У церкві Петро зустрів друзів – Іванну Пазин, Миколу Трача та Михайла Любого. Вони донині підтримують тісні стосунки, хоча через певні життєві обставини зараз чоловікові довелося залишитися у Тернополі. Усіх чотирьох об’єднувала не лише заробітчанська доля, а й безмежна любов до рідної пісні. Щоб якось популяризувати її за кордоном, створили пісенний гурт під назвою «Роксоланія».
– Спершу пісні виконували тільки українською, – розповідає пан Петро. – Та згодом заспівали і португальською. Я грав на органі та гітарі, а Микола на сопілці та саксофоні. І незадовго наш колектив здобув визнання не лише серед нашої діаспори, а й у самих португальців. Ми неодноразово виступали у Лісабоні, а також у Севільї, на атлантичних островах Ассориш і Мадейра, де проживає найбільше українців.
Недавно з творчістю гурту «Роксоланія» познайомилися і тернополяни. Колектив завітав на святкування Дня міста і своїм щирим виступом вразив присутніх до глибини душі.
Бульдозер мало не забрав життя
На запитання, як почуваються українські заробітчани на чужині, пан Петро відповів, що португальці дуже добре ставляться до наших та й до України загалом.
– Та як добре не було б за кордоном, туга за рідною домівкою неймовірна, – зізнається чоловік. – Якби не скрута, мабуть, ніколи не наважився б залишити сім’ю. Але ж хотілося забезпечити рідним пристойні умови життя, допомогти синові здобути вищу освіту. Тарас мріє стати кваліфікованим юристом. Раніше ми мешкали у Козові, я працював у музичній школі, але, на превеликий жаль, не бачив тут жодних перспектив. Заробивши трохи грошей, придбав квартиру у Тернополі і перевіз сюди сім’ю. Наразі вирішив зупинитися і повернутися до звичного способу життя тут, в Україні. Надто багато сил і здоров’я коштувало мені заробітчанство. Одного разу мало не загинув під колесами бульдозера. Два місяці пролежав у лікарні. Дякувати Богові, все закінчилося благополучно.
Єдине ятрить душу. Щоразу, коли спілкуюся з друзями, з якими пройшов, як кажуть, Крим, Рим і мідні труби, дуже шкодую, що не можу заспівати з ними у церковному хорі та поїздити з концертами. То були незабутні миті. «Роксоланія» й досі мене чекає.
Світлана ВІТРОВА.
Фото з особистого архіву Петра Погорілого.
