Припекло. Зігнуло. Скрутило. Дістало. Лежу. Стогну. Ойкаю. Помираю.
Жаль. Не хочеться. На вулиці – спека. Народ розкошує на пляжах, лапає в лісах у пастки власних тіл кліщів та іншу заразу, ті, хто змушений гибіти в місті, топляться, мов масло на сонці… А я помираю тут, у двадцятій квартирі на п’ятому поверсі залізобетонної стайні для людей.
Ні, рано прощатися з цим привабливо-противним світом. Треба рятуватися.
Перекочуюся на інший бік. Повзу до телефону. Кохана, тільки вона може мене порятувати! Тремтячий палець уже на диску апарата. Номер настільки вкарбувався в мозок, що у його звивинах комбінацію з одинадцяти цифр її мобільника, напевно, знайдуть і після мого розтину. 8-097… Саме так. Гу-гу-гу… Нарешті! Голосок, від якого погруддя захрипіло, а понижжя затремтіло. Може, востаннє така реакція? Ні, помирати таки не хочеться!
Коротко пояснюю, в чому суть. «Ти не перебільшуєш?» – у слухавці. У відповідь простогную щось зойкливо-нерозбірливе. «Чую, не жартуєш, – уже стривожено. – Беру таксі».
Ніби гора з пліч спала! Тільки б дожити. Уявляю, як вона вийшла з офісу, перебігає вулицю до зупинки таксі, називає водієві адресу… Рахую хвилини, секунди… Загудів-заскрипів ліфт. Нетерпляче клацнув у замку ключ. Її ключ!
Увійшла. Влетіла. Впурхнула.
Чайкою до ліжка. Хочу застогнати і не встигаю. Уста в уста. На мить. Солодку. Далі конкретно: симптоми, причини, можливі наслідки. Обсервація, пальпація, констатація. Язик, очі, печінка. Зажурливе:
– Хіба ж можна так? Ти – варвар. Варвар щодо себе. Ва-а-а-рва-ар…
Мить на роздуми. Ще півмиті – й рішення. Наказ. Як постріл:
– Ти лежи. Не рухайсь. Я зараз!.. Дверей не замикаю…
Знову голос ліфта. Тепер уже не мінор–мажор. Вона щось придумає! Порятує! Мені ще так мало – тільки п’ятдесят. А їй – тридцять. Жити й жити. Я ж кохаю її, вона – мене. Так каже. І не тільки каже. Після попереднього приступу хвороби таки вивела мене з депресивно-інерційного стану, знайшла мого паспорта й змусила піти у так званий Палац щастя, щоби розписатися: «Хочу мати твоє прізвище!» «Тільки прізвище?». Зиркнула так, що я попросив вибачення. За недолугий жарт.
Тоді допомогла. Витягла. Визволила з обіймів кістлявої. І тепер порятує. Неодмінно порятує. Мабуть, за якимсь медичним світилом помчала. У неї в записнику стільки прізвищ «нужників», тобто потрібних людей. Чи в аптеку побігла. Завідувачка – теж добра знайома. Вділить, неодмінно вділить чогось такого, що я миттю на ноги стану.
Ліфт заскрипів, як старий явір під поривами осіннього вітру. Коріння ще міцно тримається за землю, а от гілля і крона… Цілком, як я… Ні, я ще в силі. О, порятунок уже на порозі!
Вона. І з нею – солідний дядечко. В окулярах, із шкіряною текою під пахвою. Дорогі парфуми струменять навсебіч. Не інакше, як доктор медичних наук. Професор. А може, й академік.
Підходять ближче. Білим птахом із течки – аркушик із текстом.
– Коханий, ти ще можеш поставити підпис?
Відколи це хворий має підписуватися на рецептах? Але якщо треба – то треба.
Запопадливо подає ручку. Намагаюся прочитати текст. Без окулярів не бачу. Літери стрибають, як гострячки на моїй кардіограмі. Чітко бачу тільки перше слово: «Заповіт».
– То ви не лікар?
– Не зрозумів. Я – нотаріус. Мене запросили сюди, щоби виконати вашу останню волю. Підпишіть ось тут. Усе ваше майно належатиме цій прекрасній дамі.
Прощай, «паркере»! Як приємно хрускотить під пантофлями така дорога авторучка!! Я вже на ногах. Я здоровий!!! Ах ти…
