Привітались із сусідкою, поговорили про погоду, новини, Різдвяні свята… Тоді вона запитує мене: «Чого ти перестала співати? Коли сюди поселилась – так гарно співала! Я сідала під стіною і слухала «Ніч яка, Господи, зоряна, ясная…», і тата свого згадувала, він теж її колись співав».
Неочікувано і несподівано було таке почути. Навіть не думала, що хтось чує і слухає, чекає моєї вечірньої пісні. Радісно мені стало від цієї розмови. Кажу, що горло зараз болить, лікуюсь…
Потім почали про пандемію, війну на Сході, невтішні новини світу, що пророцтва Апокаліпсису, мабуть, випали на наш час. Стало мінорно на душі і в повітрі. Сніг так ніжно-сніжно кружляв над дахами, йшли перехожі, проїжджали машини. Затихло все на якусь мить, тоді сусідка, вже веселіше, звернулась до мене: «А ти, все одно, співай!» І ми розсміялись, легко стало, дитинно навіть.
Співатиму, бо пісня полегшує ноші щодення; співатиму, бо пісня підносить, несе кудись високо, до хмар. Співатиму, бо в грудях стає просторіше від співу, таки співатиму, бо сусідка чекає на пісню…Неля ДРИБОТІЙ.
