О, Господи! Чи то осіння депресія дається взнаки, чи чоловіча старість наступає? Ну нема ради з тим Борисом. Не чоловік – звір. І це не так, і те недобре, і слова не скажеш, бо нервується, наче пес скажений. А про добро від нього, чи ласку, чи, може, якусь деколи квітку, не говорячи вже про подарунки, й мови не може бути.
Лариса розповідала подрузі Оксані про свого судженого і аж захлиналася від образи.
– Чи то ті справжні чоловіки лише у фільмах бувають? Бо у житті перевелися.
– Ой, не кажи… Я за свого Петра вже десять років кожної неділі в церкві молюся і сповідаюся.
– Не всім таке щастя буває, – по-доброму позаздрила Лариса подрузі, чоловік якої був на заробітках в Америці і щомісяця вправно надсилав дружині долари.
– Ой, бідна моя голівонька, бідна! І ради на те нема. Замолоду терпіла, бо діти малі були, потім, щоб мали тата, як на рушник ставати та благословення просити, а тепер…
– Хто терпен – той спасен, казала моя бабця, – вихопилося в Оксани.
– Тобі добре радити! – перебила її Лариса. – А я оце вчора почула, що коли жінка багато років під енергетичним пресом перебуває, то вона виснажується нанівець і скоро помирає. Отож мені недовго вже залишилося білим світом тішитися. Вчора так мене голова боліла, тиск підскочив, погано було. А йому що до того? Мусила через силу іти в сад листя загортати, бо ж він господар великий, хоче, щоб все чисто було. А прибрати за собою не може. Палець об палець в хаті не стукне. А я і варю, і печу, і прибираю, і це при тім, що на роботі кожного дня зранку до ночі гарую. Ну от як бути? Порадь мені.
Лариса зазирала подрузі в очі, а в самої сльози по щоках горохом котилися.
– Та що я тобі можу порадити? Чужа сім’я – темний ліс, говорять люди. Ви завтра помиритеся, а я ворогом буду. Може, поговори з ним.
– Поговорити? – Та ж він мене не чує! Що ти скажеш глухому, сліпому, бездушному і …
– Та не кажи так про Бориса. Є ще й гірші, – нахнюпилася Оксана.
– Гірші? Оце то так! А як на мене, то гірших в принципі не буває. А він як нап’ється, то дияволом стає. Погрожує, називає-обзиває мене. Та я б його на шматки різала та сіллю посипала, таким він мені тоді страшним і ненависним стає. Терпіти йому я не збираюся, то що ж мені розлучитися? Судову тяганину з поділом майна зачинати, щоб люди сміялися?
…Борис сидів з колегою по роботі Андрієм у піцерії. Грала легка музика. Відвідувачів майже не було. Десята година ранку, та й піст. Випивали.
– Ти знаєш? – почав Борис. – Додому не хочу йти. Не жінка, а змія підколодна мене підстерігає. Отруту свою хоче випустити, шипить, не перестає.
– Та ти що? Не може бути? – Андрій аж чоло наморщив. – У тебе Лариса така чудова жінка…
– Була колись, – засмучено сказав Борис. – А тепер нема, підмінили мою Лару. Хтось забрав мою ніжну, добру, люблячу дружину і підселив до мене якесь чудовисько.
– Чекай, чекай, – захвилювався Андрій. – То як так сталося?
– А ось так, – наливаючи повний келих горілки, продовжив Борис. – Дуже мудрою стала, хоче керувати. Слова їй не скажи, бо вона на нього десять має. Дітей проти мене налаштувала, подружок завела, хоче жити на широку ногу та по модних салонах ходити. А я їй до одного місця. І така злюча зробилася, просто люта, а бреше мені – на кожному кроці.
Випили ще по чарці. Закусили лимоном.
– Я якось не можу повірити, – сказав Андрій. – Чим я тобі можу помогти?
– Мені вже ніхто не допоможе. Думав розлучитися, але у мене є девіз: «Коней на переправі не міняють». Та як побачу її ті зрадливі очі, то мене аж трясти починає.
– То сядьте, поговоріть, скажи їй про все, що тобі наболіло, – порадив товариш.
– Що? Вона мене не чує, тільки грошей моїх хоче і щоб усе робив, а сама в панянки грає…
Осінь золотом засипала землю. Була неділя. Вечоріло. У великому будинку світилося. Лариса дивилася телевізор у своїй кімнаті, Борис – у своїй. Під вікнами у саду розцвіли хризантеми…
