Дощ лив, як з відра.
– Наче небо розперезалося, – подумала Ліза, дивлячись у вікно. – І позимніло на вулиці, кажуть, в Карпатах сніг випав, а зараз кінець червня – катаклізми в природі. І в житті… – сумно усміхнулася сама собі молода жінка, що була при надії.
– Як там моя дитина, моя Ганнуся? – думки, наче нав’язливі мухи обсідали її голову, і вона ніяк не могла заспокоїтися, ладна й сама йти під той дощ, щоб забрати додому свою донечку і знайти спокій…
Виросла Ліза сиротою. Так сталося, що її виховувала старша сестра Валя, яка була для дівчинки за тата і за маму. У їхньому маленькому селі – все як на долоні. Всі знають про всіх. І біди людські, і радощі обговорюють та ділять навпіл. Та їх наче забули односельчани. Може тому, що жили тихо та не жалілися нікому ніколи. Мали город, невеличке господарство і тим виживали. Ліза гарно вчилася в школі, росла невимовною красунею. Висока, худенька, з білосніжною шкірою, великими виразними очима і розкішним чорним волоссям дівчина, впадала в око не одному сільському парубкові, та Ліза була обережною, нікого не допускала до свого серця. Вона бачила сім’ї, де чоловіки пиячили, були агресивними до своїх дружин. Такого «сімейного щастя» вона не хотіла. Вступила до педагогічного вузу, а після закінчення познайомилася з тихим спокійним хлопцем із передмістя. Вадим жив з мамою. Ліза стала невісткою. Вона завагітніла і мучилася токсикозом, але старалася цього не показувати свекрусі. Та в сім’ї була старшою, завжди звикла керувати і сина виховала «маминим синочком». Без мами він і дихнути не міг. А тепер і Ліза потрапила під її залізний каблук. Вадим приносив мізерну зарплатню, якою на свій розсуд розпоряджалася мама. Грошей не вистачало і він поїхав на заробітки. Лізі було дуже важко жити зі свекрухою, яка незлюбила її з першого дня вже за те, що доводилося ділити і сина, і його заробіток.
Народилася Ганнуся. Свекруха бавила внучку, навіть забагато уваги їй приділяла, наче то була її дитина. А Ліза жила, ніби в якійсь клітці. Зрозумівши, що далі так продовжуватися не може, Ліза вмовила Вадима, щоб він дозволив їй зняти квартиру. Чоловік погодився. Приїхавши додому, він розривався між сім’єю і мамою. Додому став приходити пізно, часто не ночував, почав пиячити. Вони розлучилися.
– Кому ти потрібна – гола, боса та з дитиною, – викрикувала свекруха. – Приповзеш на колінах, ніде не дінешся, а то пропадеш, – лякала.
Але недовго Ліза бідувала. Якось в місті зустріла знайомого хлопця, який колись приїжджав до них у село до родички і якого знала з дитинства. Степан підвіз Лізу додому, вона запросила його на чай. Проговорили увесь вечір. Ганнуся сиділа в Степана на колінах, обіймала за шию.
– Полюбила мене, сподобала, – засміявся Степан. І наче напророчив. Їхні зустрічі стали частішими. Степан боявся признатися рідним, що покохав жінку з дитиною. Але його побоювання були марними. Все склалося якнайкраще – відгуляли весілля. У Степана в місті була нова умебльована квартира з усіма зручностями, де молоді стали жити. Коли Ліза познайомилася з новою свекрухою, то зрозуміла – це свята жінка. Добрішої людини в своєму житті вона не зустрічала. І Ганнусю Степанова родина прийняла, як рідну. Життя налагодилося, Ліза завагітніла вдруге.
І тут почалося… Вадим з мамою згадали, що у них є внучка, на яку вони мають законне право. Стали нагадувати про себе, телефонувати, надоїдати, приходити до дівчинки в дитячий садок, приносити солодощі. Комісії, засідання опікунської ради, суди – виснажили Лізу. Ганнусі усього три роки, вона ще нічого не розуміє, а її розривають на шматки. Врешті-решт постановили, що батько буде кожної суботи забирати дитину на шість годин.
…Що вони там з нею роблять, не знати. Нагодують цукерками, напоять соком так, що потім дитина усю ніч не спить. Схвильована дівчинка не знає, як їй себе поводити. Вона просто довіряє дорослим, тим людям, яким байдужий її психологічний стан. Вони ж думають лише про себе, про свої права. За щось мстять, на щось зляться, когось проклинають. Чи ж лялька в їхніх руках ця маленька задумана дівчинка, яку і сьогодні, незважаючи на дощ, повів тато, бо ж субота, дванадцята година, він має законне право…
– Ой, Ганнусю! Рідненька моя! Ходи до мене, мама скучила за тобою. А що ти маєш в торбинці?
– То бабуся мені дала, – відповіла дівчинка. В торбинці були нарізані кружальцями ковбаса і кабачки.
– Це ж Дікові подарунки ти принесла! Він чекав тебе увесь день, давай нагодуємо його, – запропонувала Ліза.
Дік із задоволенням смакував ласощами з торбинки, а мама вкладала доню в чисте ліжечко і наспівувала колискову: «Спи, дитинко, спи, віченька стули». І на душі у неї ставало легко. А ніч за вікном покривала усю суєту цього дня і складні перипетії непростих людських стосунків…
