– Коли мова – душа народу, то духовність – імунна система нашого ослабленого суспільного організму. Так і почну, – думала Лариса, глипаючи на годинник, і слухаючи ранкові новини.
– В мене все на купу, як завжди, а ще кави потрібно випити, щоб бадьорість була, – гайнула на кухню, задоволена собою.
Вона мала виступати на відкритті пам’ятної дошки людини, яка при житті любила свою землю і народ, тому їй хотілося сказати щось особливе.
Виступати Лариса любила. Вчителька, громадська діячка, дописувачка місцевих ЗМІ, вона користувалася авторитетом у своєму місті.
А ще одягалася зі смаком і мала гарну вроду, яка збереглася, незважаючи на її сорокап’ятирічний вік.
З чашкою ароматної кави, яка була гарячою і від того непридатною до пиття, Лариса з кухні повернулася до кімнати. Новини вже закінчилися, на екрані з’явився Олег Винник, творчість якого жінка любила до нестями, а сам співак то був для неї втіленням ідеалу чоловічої досконалості. Лариса ще раз глянула в дзеркало на свій бездоганний вигляд, а потім у телевізор, підспівуючи «Вовчицю». Внизу екрану лінійкою пропливав гороскоп.
Ось і для Левів прогноз. Сьогодні їм обіцяли несподівану зустріч, яка збентежить серце. Лариса усміхнулася, і вже допиваючи каву, подумала: «Щоб мені, тай серце збентежити, о ні!». Вона ніколи не вірила в гороскопи.
Після відкриття пам’ятної дошки, де вона блискуче виступила, жінка вирушила на міську площу. Там якраз розпочиналося святкування Дня міста. Вона зустріла подругу, яка була, як і Лариса, одинокою, і вони вдвох вирішили відпочивати. Галина була вдовицею, а Ларисин чоловік перебував за кордоном. Два її сини були жонатими і проживали окремо. В квартирі на неї чекала хіба що кицька Варвара, яку жінка защораз квартирувала по сусідах та знайомих, бо ж часто перебувала в роз’їздах. Прикра тварина не хотіла більше восьми годин залишатися самою вдома. Дванадцятилітня мудра кицька наче розумілася на часі. Минало вісім годин – завивала не своїми голосами, піднімаючи весь будинок на ноги. Але зараз Варвара була в мами, в селі. Її Лариса відвезла на все літо, щоб мати свободу.
Подруги купили морозиво і гуляли містом, жартували, пригадували студентські роки. Хоча був полудень, але люди вже почали сходитися. На площі працювали атракціони, стояли ятки з наїдками та напитками, почався концерт. Назустріч подругам ішли чоловік, жінка та троє дітей. Лариса ще здалеку їх помітила. Щось до болю знайоме їй показалося у постаті чоловіка. Коли порівнялися, зрозуміла – це він. Нічого особливого не сталося, просто серце її обірвалося і впало. Глянула в голубі очі. Їхні погляди на долю секунди зустрілися.
– Привіт, малий, – прошепотіла самими губами.
На хвилю завмерла, аж очі заплющила, а оговтавшись, зрозуміла, що все таки був він, малий. Чи ж він впізнав її?
Яким він красенем став. А дружина, як лялька. Він білявий – вона з чорним волоссям, і діти у них чудові. Так, так… І слава Богу. Щасливий малий… Думки крутилися в голові, аж розсікали скроні.
– І вишиванка у нього голубим вишита, під колір очей.
– Ой, що з тобою? – Галина доскіпувалася. – Чи не тиск часом?
– Та ні, ти знаєш, я згадала, мені терміново треба додому.
– Але чому? Нині ж свято, нічого робити не можна.
– Треба, треба, вибач, але я тебе залишаю, – промовила Лариса і швидко пішла додому.
Вона впала на ліжко і розплакалася. Ридала довго, спершу гучно, а потім все тихіше, і ще довго схлипувала та зітхала, згадуючи далекі часи.
Років з двадцять тому вони зустрілися. Лариса була вагітною вдруге. Старший син ходив у дитсадок, чоловік працював на місцевому заводі. Малий завжди крутився біля парку, мабуть, жив десь там. Було йому років, може, сімнадцять. І він закохався в неї. Коли вона вела сина в дитсадок, супроводжував її до півдороги, потім зустрічав. Він говорив їй якісь слова, про те, яка вона красива, як він скучає за нею, коли вихідні дні. Вона сміялася з нього. Вони навіть не познайомилися. Він її називав красунею, вона його – малим.
– Привіт красуне!
– Привіт малий!
Деколи він дарував їй квітку, або дві, які рвав на клумбі в парку.
– Дві не можна, – гнівалася Лариса.
– Можна, можна… Це – ми, двоє, – казав малий і завжди пропонував їй вибрати себе.
– Мене тут нема. Це ти і твоя дівчина, – казала Лариса, а він морщив смішно лоб, щоб її розсмішити.
Після народження другої дитини, Лариса кілька місяців була вдома. А коли вийшла до міста, то малого не було. Кілька днів, навіть тижнів Лариса надіялася побачити хлопця, та все марно. Їй наче його не вистачало.
Та з часом все забулося. Білявий, стрункий, голубоокий хлопчина лише кілька разів приходив у її сни.
– Чого я плакала? – запитала себе Лариса. – За чим? Та за молодістю своєю, з якою сьогодні зустрілася, – відповіла сама собі і пішла робити улюблену каву, маючи на меті знову потрапити на святкування…
