Безсумнівно, що повернення до Конституції 2004 року зупинить узурпацію влади та сповзання України у прірву диктатури.
Але чи зможе це парламентське рішення поставити непрохідний бар’єр всюдисущому хабарництву чиновників, правоохоронних і фіскальних органів, працівників прокуратури та служителів Феміди?
На жаль, це запитання так і залишається суто риторичним навіть з огляду на те, що упродовж шести років країна вже жила за Основним законом, який зараз опозиційні політики вважають чи не панацеєю від усіх гострих виразок суспільства. Українці мали парламентсько-президентську форму правління, у якій були задіяні чи не всі важелі противаг і стримувань, однак, як і тоді, так і тепер за рівнем корупції країна посідала останні місця у рейтингах глобальної антикорупційної неурядової організації.
У 2006 році ми розділяли 99-104 місця серед 163 країн світу, а вже через три роки скотилися на 146-153 позиції зі 180 країн, охоплених торішнім дослідженням.
У минулорічному рейтингу Україна посіла 144-е місце – поряд з Нігерією, Папуа-Новою Гвінеєю, Іраном, Камеруном і Центральноафриканською Республікою. Основними причинами такого незавидного стану справ організатори моніторингу вважають корумпований протекціонізм і злиття політичних та бізнес-інтересів.
Тож, можна сміливо припустити, що, справа не тільки у конституційному ладі, не у тому, хто призначає на посади ласих до чужих грошей людей, а, за великим рахунком, у відсутності дієвого контролю за діяльністю державних інституцій та в інфантильності самого суспільства, яке не лише не бореться з хапугами при портфелях, а й фактично спонукає їх «брати на лапу».
Безкарність завжди породжує спокусу, а вона, у свою чергу, дозволяє заплющувати очі на реальний стан справ, діяти на шкоду державі чи окремій людині, приймати незаконні рішення, виносити неправосудні вироки і вердикти.
Нині ми всі одностайно обурюємося тим, що якийсь «мажор» на крутому авто, збивши на пішохідному переході дітей, через тиждень-другий опинявся на волі, а простому киянину з кількома шинами у багажнику старенького «жигуля» загрожувала тюрма на довгі роки. Ми ніяк не можемо зрозуміти, чому олігархи можуть привселюдно зізнаватися, що постійно приховують податки, а в той же час дрібні та середні підприємці змушені згортати свій бізнес саме через величезні побори дозвільних і фіскальних служб. А хіба органічно не вписується у цю зовсім не веселкову картину всюдисущий дерибан землі та майна громади на місцях? Хіба не доповнює її тотальне хабарництво у закладах охорони здоров’я, освіти і науки, хіба не діє «телефонне право» в різних управліннях, бюджетних організаціях, комунальних установах?
Кілька років тому моєму знайомому довелося зіткнутися із зовсім не сліпою вітчизняною Фемідою. У результаті – ще й дотепер страждає його бізнес, він не має змоги не те, щоб розвивати його за власні гроші, які не віддали, а й потрапив у кабальну залежність від банків, у яких брав кредити.
До речі, коли тривали всі ці судові перипетії, Україна жила ще за Конституцією 2004 року. Згодом законодавча база змінилася, а моральна ницість заангажованих вершителів правосуддя не зазнала жодних перетворень у кращу сторону.
Відтак, справа далеко не у системі влади, а у системі взаємовідносин цієї влади з народом. І якщо найближчим часом не змінити пріоритети, якщо і надалі високі посади живитимуть чиновників нетрудовими доходами, а їхні підписи на титульних аркушах і, в тому числі, на рішеннях «ім’ям України» будуть «конвертованими», жоден, навіть найдемократичніший, Основний закон не запрацює на благо людей.
Саме тому я глибоко переконаний, що громадянське суспільство в цілому і Майдан у Києві зокрема мають чітко усвідомлювати серйозні небезпеки та реальні ризики від досягнення локальних успіхів на шляху оновлення України, але без досягнення максимального результату – без повного перезавантаження усіх гілок влади, без радикального реформування суспільно-правових відносин на усіх рівнях.
Нині корупція, як іржа, роз’їдає усі без винятку сфери суспільного життя. Найпростіший рецепт «щоб державні чиновники не брали хабарів – не треба їх давати» вже не спрацьовує. Потрібні значно ефективніші ліки, набагато рішучіші інструменти для викорінення корупції. Можемо придумати свої власні, адаптовані суто до українських реалій, а можемо і запозичити їх, наприклад, у Данії чи Новій Зеландії, які очолили минулорічні рейтинги найбільш успішних в антикорупційному плані країн. Це – не гроші, повертати не треба.
Якось на вічі у Тернополі один з народних депутатів навів такий приклад: вже тут, у нашому файному місті, інспектор ДАІ зупинив за перевищення швидкості його помічника. Порушник правил дорожнього руху представився. «То ви – помічник опозиційного депутата, справді, опозиційного?» – перепитав постовий. Водій підтвердив і після цього без жодних проблем поїхав далі.
– Тернопільська міліція – з народом!, – зробив висновок виступаючий на мітингу.
А чи це справді так? Чи, може, ми все ж повинні боротися за те, щоб закон був один для всіх?
Олег ГРУШКОВИК.
