Марія любила порослу травою і петровими батіжками межу. Бабуся казала: скромні, голубенькі, на тоненьких ніжках квіти можуть лікувати. Маленька Марійка скаржилася петровим батіжкам на розбиті коліна і покусані комарами руки. Легенький вітерець гойдав квіти, а малій здавалося, вони відповідають: «Так-так…»
– Дитинко, – сказав дідусь, – якщо колись не будеш знати, як повинна вчинити, повернись на межу. Хоча б подумки. Земля порадить і розрадить. Люди кажуть: на землі правди нема. Є! Та її не шукають. А хто не шукає правди на землі, годі шукати її і на небі.
Марія пам’ятає, як ридала на межі й тулила до вуст прохолодні пелюстки. Славко, хлопчисько з очима чорних стиглих черешень. Її перше велике кохання і перша велика зрада.
На дискотеку до їхнього клубу сходилася молодь з навколишніх сіл. Було дві причини. У селі нова завклубом. Молода. Незаміжня. І кіномеханік. Він міг «не крутити» кіно, аби лише хлопці й дівчата скинулися «для плану».
Славко приїхав до клубу на новенькому мотоциклі. Хлопці розглядали двоколісну забавку з подвійною заздрістю. По-перше, не кожен міг собі дозволити таку розкіш. А, по-друге, дівчата стрілятимуть очима за хлопцем із сусіднього села, ігноруючи місцевих парубків. Хоча, Славка нарекли черговим залицяльником для завклубихи.
Завклубиху Вікторію місцеві дівчата недолюблювали. Хлопці кликали її Вікою, а своїх юних односельчанок – Леськами, Таньками, Катьками… Крім того, Вікторія народилася в райцентрі. Хоча райцентр – не столиця, але все-таки місто. Дівчина вважала, що неймовірно ощасливила село і підстаркуватий клуб своєю присутністю. Й не забувала нагадувати: затримуватися тут довго наміру не має.
Славко не помітив жадібних поглядів Віки. Він вибрав її, Марію. Скільки часу минуло, а вона пам’ятає… Найсмачніша вода у його криниці. Чистий трунок, у якому таївся заворожений спокій. Коли він відсунув з цямриння дерев’яну ляду, в криницю посипались заспані зорі. Він виловлював їх старим відром і зливав їй на руки. Вода приємно холодила душу і тіло. Це пізньочасся, яке дарувало їм паростки чогось недомовленого, шалено бажаного, прибігає у спогади, аби розворушити те, чого вже ніколи не буде…
Вони ховалися у тумані, що стелився над безіменною річечкою. Бродили польовими дорогами. Шукали серед Галактик зірку долі. Смакували опівнічними яблуками. Будили ранніх півнів шепотом і цілунками. Сиділи на її межі й на мольберті ночі малювали майбутнє…
Навесні Славко йшов до армії.
– Дочекаєшся? – запитав Марійку.
Вона простягнула біленьку хустинку. У ній – маленький клаптик паперу, на якому було написано: «Люблю, чекаю, пиши».
Два роки через віддаль і розлуку літали конвертики щастя. Ще кілька місяців, ще кілька днів… Марійка пошила нову сукню. Кольору неба і петрових батіжків. У ній зустрічатиме Славка. Він мав приїхати в суботу. Марійка у п’ятницю, після останньої пари в інституті, зібралася додому. Тривожно калатало серце. Гадала: від щастя. На автостанції сказали, що автобуса не буде – зіпсувався. Доберуся якось, подумала. Доїхала до райцентру. Звідти до села недалеко. Зупиняла попутній транспорт. Водій «Жигулів» також спішив. Проте дівчину погодився підвезти.
Той поворот вважали небезпечним. Водії завжди пригальмовували. А він летів. Його чекали нагальні справи. «Боже, чому так боляче?», – встигла подумати Марія…
– Налякала ти нас, красуне, – почула, немов крізь сон.
– Де я?
– В лікарні. Все гаразд. Я – твій лікар.
– Водій…
– Нема його…
– А Славко?
– Твій солдат? Приходив. Не хвилюйся.
Марію добряче потовкло в аварії. Час і терпіння – головна медицина, розраджував лікар:
– Будеш, красуне, бігати, танцювати. Але мусиш боротися і перемогти біль. Хочеш плакати? Плач, кричи, аби ставало легше.
Коли зайшов до палати Славко, їй хотілося померти. Він став ще гарнішим, змужнілим. А вона? Немічна. Гладив її волосся. Цілував руки.
– Не хвилюйся, маленька, ти чекала на мене два роки. Тепер – моя черга.
Знову тривожно калатало серце. Щось хотіло сказати. Як тієї п’ятниці…
Леся, Марійчина подруга, приносила купу сільських пліток.
– Славко до клубу приїжджав. Він…
– Що, Лесю?
– Нічого. Трішки побув і поїхав.
Славко навідав Марійку. Про клуб – жодного слова. Казав, що шукає роботу. Хотів би піти вчитися. Марійці ж світила академвідпустка. Невдовзі знайшов роботу у райцентрі на заводі. Там обіцяли дати скерування на навчання.
Лікар порадив батькам повезти доньку до моря, аби набиралася сил, емоцій. Рідна Марійчина тітка, материна сестра, мешкала на Півдні. Вирішили: треба їхати. Тітка майже щоліта забирала племінницю до моря. Марійка була її улюбленицею.
– Скільки треба, стільки будеш в мене жити, – сказала тітка. – Додому поїдеш, як нова, – жартувала.
Леся і Славко прийшли провести Марійку. Обіцяли чекати.
– Повернешся і відразу до клубу, на танці, – щебетала Леся. – Ой, Марійко, я вже сумую за тобою.
…В одному з листів Леся написала, що Віка розрахувалася з роботи. Тепер у селі новий завклубом. Любить з місцевими парубками чарку перехилити. Після цього влаштовує танці під баян.
Славко писав зрідка і коротко, мовляв, втомлююся на роботі. А у вихідні батькам у селі допомагаю. Згодом не стало жодної звістки. Марійка запитувала Лесю, чи бачила Славка? Що трапилося? Подруга відповідала: не знаю, не бачила…
Додому Марійка повернулася навесні. Гарна і здорова. Увечері на подвір’я влетіла Леся.
– Марійко! Ти вдома! Я така щаслива…
– Лесю, що зі Славком?
– Не хотіла писати… Він через тиждень одружується. З Вікторією. Не знаю, яким чином вона зманила його. Зустріла їх недавно в райцентрі. Хотіла поговорити. Віка сказала, аби ти забула про існування Славка.
– А він що?
– Мовчав.
– Я ж тоді ради нього поспішала…
Марія не могла заснути. Вийшла з хати. Присіла на межі.
– Життя без кохання – ніщо, – шепотіла петровим батіжкам. – А той чоловік, водій, може, він був щасливий. І його не дочекалася кохана дружина. Там повинна була залишитися я… я…
– Ходімо, доню, до хати, – тихенько мовила мама. – Може, тебе не одна, а дві біди оминуло.
Материнське серце знало правду.
Відтоді минуло два десятки літ. Марія після закінчення навчання залишилася працювати в обласному центрі. Вйшла заміж. Леся (назвала доньку на честь подруги) – красуня і розумниця – скоро закінчуватиме школу. Синові Ігорчику – тринадцять. Чоловіка всі, і навіть Марія, називають тато Олесь. Бо дмухає на своїх дівчаток і синочка.
Укотре зателефонувала подруга:
– Марійко, коли ми тебе дочекаємось? Бери свою челядь і приїжджай на вишні-черешні.
– У наступні вихідні. Обіцяю.
Леся мешкала у райцентрі. Збудували там з чоловіком хату. Марія любила їздити до подруги на гостини. Хата неподалік лісу. Лесин чоловік – лісничий. У дерева закоханий, жартує Леся, більше, аніж в рідну дружину. А в їхньому саду стільки різної смакоти!
– Хто піде до магазину? Цукор закінчується, а вареників з вишнями всі хочуть, – гукнула Леся з порога.
– Не я! – це Лесин молодший син Миколка.
– І не я! – а це – старший Павло.
– Ми пасемось в малинах, – відповів за себе і за сестру Ігорчик.
Чоловіки зробили вигляд, що не почули: жваво говорили про сад-ліс-город.
– Доведеться виручати, – пожартувала Марія.
Коли виходила з магазину, на неї налетів нетверезий чолов’яга.
– Ма… Марія? Сто пудів, Марія, – перегородив дорогу незнайомець.
– Ви… ти… Славко?
– Упізнала. Звиняй, я тут трохи того… зранку. Нині субота. Можна. Ну, чому не запитуєш, як я живу? Зле живу…
– А Вікторія?
– Віктоооорія… Вона життя всім зіпсувала. Я хто? Трудяга! А вона? Пані! Я їй гроші, все для неї, а вона… з чужих ліжок витягував. Ти пробач мені. Ні, не треба пробачати. А знаєш, давай за зустріч. По сто грамів. Я маю чвертку.
– Я не п’ю, Славку.
– А я п’ю! І буду пити! О, мій товариш іде. Гей!..
Марія кинулась геть.
– Лесю, я зустріла Славка. Він…
– Був п’яний. Знаю про його прстрасть.
…Їй снилась межа, всіяна петровими батіжками. Немов маленький клаптик неба загубився на землі. Марія щось розповідала квітам. «Так-так…», – відповідали вони, гойдаючись від легенького вітру.
– Прокидайся, кохана, я малини тобі назбирав, – Олесь простягнув Марії повні пригорщі запашних, вогких від вранішньої роси, ягід.
Вона припала до його долонь. На малини скотилися солодкі сльози щастя.
Ольга ЧОРНА.
