Як і в багатьох сім’ях, у нас з чоловіком теж усе починалося з кохання. З ніжних слів, веселкових мрій, палких освідчень. А потім, після весільного вальсу, почалися будні. З кухнею, пранням, безгрошів’ям, вічною сільською роботою. Вірили, особливо я, що любов переможе усе. Але я помилилася. Усе перемогла горілка. Щодень, щогодини вона все глибше затягувала мого чоловіка, все частіше він потрапляв в її обійми. Котрогось дня не змогла терпіти. Не захотіла більше чути лайливих слів, п’яних образ. Забрала трирічного сина і поїхала додому, до своїх батьків.
Інколи з’являвся чоловік. Клявся, що кинув пити, що знову у нас буде все, як колись. Спочатку вірила, жаліла його. Знову і знову шукала у ньому того доброго хлопця, якого зустріла колись. Та сподівання на щасливе життя були марними. Минав час, чоловік знову зривався, брався за старе Знову п’яні компанії, сумнівні друзі.
Якось у люті він підняв на мене, на сина, ще зовсім малого і безпорадного, свої кулаки. Після цього більше до чоловіка я не повернулася. Коли потрапив в аварію, лежав у лікарні, їздила відвідувати його, доглядала після тяжких операцій, мов малу дитину. Хоча тоді ми були вже розлучені. Але як людину мені було його просто жаль. Жаль його стареньких батьків, особливо маму, свою свекруху – добру, тяжко спрацьовану жінку. Врешті, цей чоловік, хай п’яниця, був батьком мого сина. І колись, все-таки, я любила його.
Але це справді було колись. А тепер я назавжди поховала минуле. Забрала від своїх батьків сина і переїхала з ним до міста. Зустріла порядну людину, яка замінила моєму синові батька. Про справжнього, рідного батька я склала для хлопчика цілу легенду. Закінчувалася вона, правда, надзвичайно сумно. Я обманула сина, що його батько, молодий, добрий і сильний, помер. Від інфаркту, від болю у серці. Мені хотілося викреслити з дитячої пам’яті назавжди страшні п’яні ночі, алкоголіка-батька. Хай ліпше він буде в уяві сина таким, яким у дні своєї юності знала цього чоловіка я.
Так і жили ми утрьох: я, мій теперішній чоловік і син, найдорожче, що існувало для мене у світі. Біда, бо як це інакше назвати, прийшла несподівано, зненацька. Як звично, у той день я вела урок у школі. У двері настійно постукали. І в цю мить чомусь тривожно забилося моє серце. Поки йшла від стола до дверей, воно ледь не вискочило з грудей.
За дверима, у шкільному коридорі, стояв мій син. Блідий, заплаканий.
– Мамо, – схопив і тряс мене за руки, за кофтину. – Мамо, ти обманула мене, обманула…
– Андрійку, сину, що трапилось? – ніяк не могла зрозуміти, чого плаче мій, майже дорослий син.
– Він живий, мамо, живий, – ледь шепотів Андрій. – А ти обманювала мене…
– Хто він? – так само ледь видихнула я, хоча уже знала, блискавкою майнуло, про що і про кого говорив Андрій.
– Мій батько. Я зустрів його щойно. Точніше, він мене розшукав.
Син повернувся і пішов, побіг від мене зі школи.
Не знаю, як дійшла я додому. Андрія не було. Не з’явився він і ввечері. Я телефонувала до всіх його друзів, оббігала усіх знайомих – сина ніде не знайшла. Найважче, що було у моєму житті, – це довга, безкінечна ніч до ранку. Ніч з одними-єдиними словами на вустах: синку, де ти?
Вранці я зібралася і поїхала у село. У те, де жив мій колишній чоловік. Андрій був там, з ним. Сиділи удвох за столом, на якому стояла пляшка горілки.
Додому я повернулася одна, без сина. Він приїхав наступного дня, вранці. Вже пізніше я довідалася, що ж сталося того дня насправді.
Не знаю, як, але колишній мій чоловік дізнався адресу нашої квартири і те, що Андрій вчиться у технічному виші. Чекав його під аудиторією, де проходили заняття. Коли закінчилася пара, підійшов до сина…
Я й досі не можу допитатися в Андрія, що сказав йому у перші хвилини цей спитий, одягнений у брудні штани та порвану куртку чоловік.
– Те, що він мій батько, якого ти поховала багато років тому, – вперто відповідає на всі мої розпитування син.
Я намагаюся досі пояснити Андрієві, чому так вчинила. Адже зробила це насамперед заради нього самого. Я – вчителька і знаю, як тяжко, як боляче переносять діти те, що їхні батьки – алкоголіки, як страждають від цього і соромляться навіть своїх ровесників. Від усього цього я хотіла вберегти свого сина. Хіба ж це злочин?
Та на усі мої пояснення чую одне:
– Ти обманула мене, мамо…
Між нами зникли досі довірливі стосунки. Син замкнувся, став, ніби чужий. Котрогось вечора я розплакалася гірко, невтішно. Докоряла синові, що він невдячний, що все життя я присвятила йому. Невже потрібно було занапастити і своє, і його життя з п’яницею, з людиною, для якої найсвятіше – горілка? Врешті, де був його батько усі ці роки, чому згадав про те, що у нього є син, аж тепер? Та у відповідь почула знову:
– Ти обманула мене, мамо!
А недавно набрав син усіляких харчів у сумку, одягнувся.
– Ти куди зібрався? – запитую.
– До нього. Він же зовсім нещасний, мамо…
Я не змогла його зупинити. Хто ж підкаже мені, як повернути сина? Як повернути знову ті довірливо-теплі стосунки, які досі були між нами. Врешті, у чому моя вина? Я так чекаю дня, коли син зайде до мене в кімнату, пригорнеться і скаже: “Пробач мені, мамо…”
