Стрічки «Я бачу» та «Доторкнись і побач» презентували для незрячих у Тернополі. Над фільмами працювала команда ентузіастів, які адаптували їх для людей, які мають проблеми із зором.
Перегляд влаштували у Тернопільському національному економічному університеті, куди запросили організаторів кінопоказів і незрячих з різних куточків Тернопілля.
– Ми здійснюємо багато соціальних проектів, – розповідає проректор університету з науково-педагогічної роботи Василь Брич. – Нинішній – один з них. Він має назву «Кіно без меж». Наші студенти з викладачами вирішили у такий спосіб залучити незрячих людей до спільної діяльності, до активного проведення часу й влаштувати спільне свято для всіх нас.
Короткометражний фільм «Доторкнись і побач» відзнятий у Львові. Сценарій фільму написав звичайний банківський працівник з Миколаєва, а дівчинка, що зіграла незрячу дитину, взяла всього кілька уроків акторської майстерності. Тим не менш, фільм вийшов проникливим і зібрав багато схвальних відгуків.
У центрі сюжету – 11-річна Оленка, яка від народження не може бачити, і мріє про те, аби нарешті дізнатись, який вигляд має наш світ. Розділяють цю мрію та роблять все можливе для її здійснення батьки дівчинки. Й одного дня татові Оленки таки вдається пробитись на ефір місцевого радіо, аби розповісти про свою проблему.
Документальна стрічка «Я бачу» – про багатоденну мандрівку Україною за участю людей із порушеннями зору. Фільм режисерки, художниці Ольги Фразе-Фразенко був знятий під час Всеукраїнського велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!» влітку 2015 року, коли зрячі та незрячі учасники з різних міст за 33 дні подолали понад 3000 кілометрів у десяти областях Центральної та Західної України. У листопаді 2015 стрічку презентували у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку.
Ідея велопробігу за участю людей із порушеннями зору належала громадському активісту зі Львова Миколі Пеху. І хоча Миколи не стало у 2014 році, задум втілили його друзі.
– «Я бачу» – це фільм про подорож Україною, де мандрівники бачать її в свій особливий спосіб: через відчуття швидкості, простору, через запахи, дотики, переживання дружби та втоми, – каже співорганізаторка благодійного велопробігу Вікторія Лучка, яка презентувала фільм у Тернополі. – Це кіно – про силу: силу перемагати і залишатися чуйними, коли людина не тільки долає труднощі, але й не втрачає вміння радіти життю. Учасники велопробігу – мешканці Одеси, Львова, Харкова, Житомира, Черкас – з різних міст України. Ми прагнули стерти стереотипи про обмеження, що при великому бажанні та старанні можна багато зробити і втілити свої мрії.
Для залучених до акції незрячих учасників пробіг став нагодою відчути смак мандрів і спілкування, спробою подолати власний страх і звичне для загалу уявлення про «пасивність» людей з обмеженими можливостями. Незважаючи ані на спеку, ані на дощ, вони слідували запланованому маршруту, зустрічаючись із місцевими активістами, молоддю, представниками влади. Подорожуючи мальовничими містами та містечками України, досліджували, наскільки вони пристосовані до потреб людей із порушенням зору. Як показав безпосередній досвід, переміщення вулицями, а тим паче наодинці, – це справжній подвиг для тих, хто не бачить.
Незрячі мешканці Тернопілля стикаються з тими ж проблемами, як і люди з порушеннями зору в інших містах України, каже Олег Войтович, голова правління обласної організації товариства сліпих.
– Як людна стає інвалідом? Лікується, проходить комісію, де їй встановлюють діагноз, і далі залишається фактично сама зі своїми проблемами, – зауважує він. – Незрячий намагається знайти опікуна, але врешті, образно кажучи, опиняється на острові самотності посеред океану життя. Такі проекти надзвичайно потрібні, щоб показати самим незрячим, що втрата зору – це не кінець життєвої діяльності, а спосіб життя в інших умовах.
Особливості фільмів для незрячих – спеціальний тифлокоментар. У Голівуді всі стрічки озвучують у такий спосіб перед тим, як випустити в прокат. В Україні таких – одиниці. Фільми, які презентували в Тернополі, – одні з небагатьох, які адаптували для незрячих. Програмний комплекс, який допомагає у створенні тифлокоментарів для фільмів, розробив кандидат технічних наук, львів’янин Андрій Демчук. З його допомогою стрічки озвучують додатковою аудіодоріжкою, яка описує те, що відбувається на екрані.
– Програмний комплекс, який я створив, економить час. Він аналізує відео і показує місця, де можна вставити додатковий звук, – пояснює Андрій Демчук. – І в ці місця ми потім можемо начитувати тифлокоментар. Якщо є команда, хоча б 4-5 людей, між якими можна розподілити обов’язки, то один фільм можна адаптувати приблизно за два тижні. Якби була підтримка держави, то робити це було б доволі просто, адже така озвучка не потребує неймовірно багато коштів. Друк однієї книжки для незрячих шрифтом Брайля лише трошки дешевший за адаптацію фільму, який можуть подивитися багато людей. У багатьох європейських країнах, у США тифлокоментарі до фільмів передбачені в законодавстві. На жаль, у нас такого немає.
Для незрячих мешканців Тернопілля кінопоказ став справжнім святом. Адже, як засвідчив досвід учасників велопробігу, українські міста не пристосовані до людей, які не бачать.
– Я по радіо чула, що є озвучені в такий спосіб фільми, але не мала можливості слухати їх, – розповідає незряча тернополянка Євгенія Михайлівна. – Тому я з цікавістю прийшла, і мені дуже сподобалася ця атмосфера, де люди зібралися для спілкування. Я колись бачила, а тепер ні. Але знаю, які кольори, і коли є тифлокоментар, можу слухати і все уявляти. Це дуже потрібно, адже зрячі люди бачать обличчя, рухи, міміку акторів, а ми – ні.
Важливо проводити частіше такі заходи, раз у рік – це дуже мало, кажуть незрячі. І сподіваються, що українські посадовці, які говорять про євроінтеграцію, побачать нарешті потреби тих, хто не бачить зором.
