Майдан та події на Сході України показали, наскільки українська нація сильна, наскільки українці вміють співпереживати, мобілізовувати свої сили, допомагати одне одному, жертвувати собою заради України, заради тих хлопців, які зі зброєю в руках відстоюють її незалежність.
Ще донедавна вони були безтурботними студентами, ходили на роботу, займалися бізнесом, дбали про свою сім’ю. Та в мить усе змінилося, адже кожен з них не зміг залишитися осторонь, не зміг бути байдужим до того, що діється в Україні. Особливої вдячності і подяки заслуговують волонтери. «Наш ДЕНЬ» поспілкувався з дівчиною, завдяки якій світ дізнається, що насправді відбувається в Україні, яка разом з польськими журналістами розповідає про події на Сході.
Уляна ПЕРЕСКОЦЬКА – кореспондент польського каналу Republika TV, активістка, волонтер, військова журналістка родом із Теребовлі.
Дівчина навчається у Київському університеті імені Шевченка в Інституті філології. Взимку вона прийшла на Майдан – і відтоді її життя змінилося. Розповідає: колись думала про те, як скласти сесію, яку зачіску зробити чи як провести вихідні. Зараз вона переживає, куди відправити на лікування поранених під Іловайськом бійців, де придбати каски, як повідомити якомога більшій кількості європейців про події в Україні.
Волонтерство Уляни розпочалося із того, що дівчина стала координатором польськомовної сторінки про Євромайдан у соцмережах.
– У Будинку профспілок був наш прес-центр, – каже вона. – Ми відстежували найновішу інформацію, перекладали її на різні мови і публікували, аби світ якнайшвидше дізнався правду про події в Україні. Згодом познайомилась з польськими журналістами – допомагала як перекладач, якщо була така потреба, діставала потрібні контакти.
Після кривавих подій на Майдані, втечі Януковича і початку окупації Криму Уляна та її друзі започаткували новий українсько-польський проект media100 – двомовний сайт, на якому публікували українські новини. Також дівчині запропонували роботу на польському телебаченні Republika TV і переїхати в Польщу, однак вона відмовилася – не змогла залишити свою державу у такий непростий час і продовжувала працювати в Україні.
Разом із spilno tv, київським автомайданом та media100 Уляна Перескоцька взяла участь у проекті «Західне крило». На трьох автівках українці об’їхали всю Європу, аби розповісти європейцям про те, що відбувається на Сході нашої держави.
– Ми вирушили в дорогу відразу ж після падіння малайзійського літака, – розповідає волонтерка. – Це був такий період, коли Європа нарешті зрозуміла, з ким українці мають справу. Ми зв’язалися з нашою діаспорою і домовилися, що вони допоможуть нам у проведенні акцій. Ми провели масові демонстрації на центральних площах найбільших європейських міст. Під час цієї поїздки я зрозуміла, що багато європейців усе ще вірять російській пропаганді. Вони підходили, цікавилися, розпитували. Мене вразили також росіяни, які підійшли до нас і сказали: «Ми з Росії і ми вас підтримуємо. Ми знаємо, що у вас не громадянська війна, а війна між Україною і Росією». А ще відчувалося, що в Європі бояться Путіна. А от у Польщі кажуть, що допомагають Україні, щоб зупинити Росію і вберегти свою країну. Додають, що без вільної України – немає вільної Польщі.
Уляна кілька разів побувала на Сході. Коли вирушала вперше, був страх та хвилювання.
– Тоді я зрозуміла для себе: ти або їдеш або ні, – зізнається дівчина. – Не потрібно сидіти, переживати і пересилювати себе. Кожен робить свій вибір. Я хотіла поїхати в зону АТО не стільки із журналістської цікавості, щоб привезти звідти хороший матеріал, а більше з громадянської позиції, адже мені болить серце, що хлопці там воюють за мою батьківщину, віддають свої життя за наше майбутнє. Вперше я потрапила у батальйон «Донбас». Більшість його бійців зі Східної України. Я була настільки вражена ними, що важко передати словами. Серед них є лікар, священик, артист, вчитель, люди практично усіх професій, різного віку, багато з них розмовляють різними мовами. У кожного цікава життєва історія, хочеться зробити інтерв’ю з усіма, написати про кожного. Вперше ми спілкувалися з ними в Артемівську. Вдруге – у Курахове, коли була перша спроба взяття Іловайська. Ми були весь тиждень були з ними. Щоправда, не розуміли всієї серйозності ситуації. Коли хлопці потрапили в оточення, я телефонувала практично кожного дня тим, з якими ми вже встигли подружитися. «Ми в оточенні. Назад дороги немає. Але все добре: світить сонце, час від часу падає «град…», – говорив один з бійців «Донбасу». Зараз він у полоні.
Уляна зізнається: не могла спати кілька ночей, допоки наші бійці були в оточенні в Іловайську, а після кривавих подій стало ще важче. Разом з польськими друзями вона старається перевезти багатьох поранених на лікування у Польщу, відвідує хлопців у госпіталі і сумує за тими, кого вже більше не побачить.
– Війна робить страшні речі. Вона змінює кожного з нас, показує з абсолютно іншої сторони. Багато моїх знайомих насолоджувались літом, купалися, відпочивали. Питають, куди ти їздила, що робила. А я не можу ні про що інше думати, аніж про ті події, що відбуваються на Сході.
Під час перебування в зоні АТО Уляна спілкувалася з місцевим населенням. Розповідає: для неї стало шоком, що дівчата віком 20-25 років, яких вони зустріли у звільненому «Донбасом» Артемівську, заявили – їм байдуже, хто воює, з ким воює, хто керує містом: Україна чи ДНР, головне, щоб не стріляли.
– Якби це сказали старенькі бабусі, я б не здивувалася. Але ж це молоді дівчата – цвіт нації. Як з ними будувати майбутнє України? – каже волонтерка. – Якщо на їх землі вже третій місяць стріляють, а вони досі не розуміють, що відбувається, то це дуже страшно. Коли ми були у місті Курахове, місцеві жителі приходили до хлопців з «Донбасу», дякували їм. Дітки приходили до бійця Меги гратися, він показував їм, як чистити зброю, дарував гільзи. Вони дуже його любили і батьки без страху відпускали їх до нього. На жаль, він вже загинув.
Уляна розповідає, що після того, як почала займатися волонтерством, вона дуже змінилася, змінилося коло спілкування.
– Багато друзів не сприйняли і не зрозуміли те, чим я займаюся. Я навчилася не чекати ні від кого допомоги і сподіватися на власні сили, адже не всі люди такі, якими ми хотіли б їх бачити. Щоправда серед волонтерів ми надзвичайно підтримуємо одне одного і це дуже допомагає в нашій роботі.
Коли запитала Уляну, про що вона мріє, дівчина пригадала випадок із поїздки на Схід:
– Я запитувала хлопців з «Донбасу», що вони будуть робити, коли закінчиться війна, і про що вони мріють. Один з них сказав: коли закінчиться війна, я висплюся, а ще мрію про спокійне життя, щоб мої діти жили щасливо. Через два дні він загинув. Я не знаю, чи варто складати плани, адже завтра війна може їх перекреслити. Та все одно я мрію, щоб закінчилася ця бійня, щоб наші хлопці там не гинули, щоб Україна була цілісною і з Кримом, щоб люди зрозуміли, що це наша держава, наша батьківщина, дорожили нею і пишалися. Мрію створити чудову сім’ю, народити дітей, заснувати в Україні польське телебачення. А ще хочу подякувати своїм батькам: мамі, яка не все знає, але завжди підтримує мене, і батькові, який з дитинства привив почуття патріотизму, та керівнику гуртка юних журналістів «Джерельце» у Теребовлі Наталі Бойчук, яка стала моїм першим наставником у журналістиці.
Дякуємо тобі, Уляно, за те, що ти робиш. Дякуємо усім волонтерам, які невтомно працюють, допомагають нашим хлопцям і несуть на своїх плечах важкий тягар війни.
Юля ТОМЧИШИН.
