Змерзлі ліхтарі провадили пізніх перехожих додому. Вітер диригував оркестром дерев. Дивна музика, створена з хаосу заметілі, заполонила світ.
Колись, у холодні, морозяні вечори вона просила свого Маестро зіграти теплу зиму на скрипці. Щоб мелодія пахла суничним чаєм і його шаликом.
Порух смичка і… Скрипочка розмовляла голосом кохання. Ноти зістрибували зі струн, їх підхоплювали невидимі казкові ельфи, і через ледь прочинену кватирку несли в холодінь промерзлого світу. В його мелодіях було так багато сонця…
…Він приходив до лікарні зі скрипкою. Хотів зіграти щось незвичайне, неземне, аби мелодію почули на небесах. І зрозуміли: він не зможе без своєї коханої…
Смичок тремтів у руках. Скрипка лише зітхала…
– Зіграй мені життя, – якось попросила вона, коли він зайшов до палати.
Допоміг їй сісти. Обмотав її шию своїм шаликом. Відкрив футляр. Дістав скрипку. Смичок торкнувся струн… Що то була за мелодія! Його душа у ній молилася, злітала до небес, ставала навколішки, шалено кохала, ридала з відчаю…
Біля ліжка зітхав її ангелик. Останні акорди пахли ладаном…
…У вдівця-Маестро закохувалися жінки. Він запрошував їх на свої концерти і вечірки. Шукав у них схожість зі своєю коханою. Але вони були інші. Він так і не зміг нікого впустити у своє життя…
…У чорному фраці, в променях срібних сивин Маестро зі сцени скидався на чарівника з казки. А скрипка… Вона промовляла до кожного мовою вселенської журби і любові – зворушливо-прекрасно.
У білій рамі на сцені стояла велика картина, з якої усміхалася до глядачів вродлива жінка. Одну мелодію Маестро зіграв лише для неї. Зал аплодував стоячи. А Маестро вклякнув перед картиною. Провів рукою по світлому волоссю своєї вічно молодої Музи, в якому зачепилися ніжно-голубуваті сніжинки. Хтось тихо мовив у залі:
– Вона була душею його скрипки…
