Нещодавно у Тернополі побувала відома блогерка з Луганщини Олена Степова. З початку окупації вона розповідала світу, що відбувається на Донбасі. На своїй сторінці у Фейсбуці публікувала історії із зони АТО про те, як живуть люди за лінією війни, що їх болить, про окупацію.
Олена Степова – активістка «Інформаційного супротиву» – партизанського руху, який виступає за єдину Україну. До війни займалася правозахисною діяльністю, екологічними проблемами. Сьогодні вона переселенка, мешкає у селі під Каневом. Разом з тернопільською журналісткою Дзвінкою Торохтушко вона видала книжку, куди увійшла її казка «Світло рідного дому», присвячена всім переселенцям, книгу історій із зони АТО «Все буде Україна» та збірку поезій і казок «Время В».
Олена Степова впевнена, люди в зоні АТО найбільше потребують любові. «І тоді — все буде Україна, — каже вона. — Саме закриті серця призвели до війни. Страх. Нерозуміння. Невміння любити і приймати любов. Тому я завжди йду до людей з відкритим серцем. І чекаю від них того ж».
Публікуємо думки і спогади Олени про те, що відбувалося по ту лінію фронту.
Зброя і золото
Я жила у місті Свердловськ Луганської області. До кордону з Росією – 12 кілометрів. Ми їздили на велосипедах до своїх друзів, родичів степами через прозорий кордон. У нас місто прикордонне, тож тут, як і у всіх прикордонних містах, займалися контрабандою. У березні 2014 року Свердловськ сколихнула новина, що ювелірні магазини отримали великі замовлення на прикраси від прикордонників, митників, які замовляли своїм дружинам на 8 березня дорогі подарунки. Також почали ширитися чутки, що через кордон перевозять якусь дуже вигідну контрабанду. І лише в травні ми зрозуміли, що це було. Тоді цю вигідну пропаганду почали роздавати посеред міста так званим ополченцям – це була російська зброя. Її почали завозити на Донбас ще під час Майдану і завантажували на склади шахт, більшість з яких належала Ринату Ахметову.
Розстріляний автобус: як фейк стає правдою
Люди починали говорити, що щось гримить у степах, щось пересувається з боку Росії. Але ми не могли знати напевне нічого, тому що вся техніка заїздила у величезні ангари шахт. Саме там відбулися перші збори, де людям казали: «На наше місто, на наші шахти напав Коломойський, шахтарі будуть звільнені з роботи і тому потрібно їх захищати». Шахтарі не піднялися відразу. Після цього по телебаченню показали нібито розстріляний автобус з шахтарями. Поряд з автобусом були шеврони і візитівки «Правого сектора». Люди почали бунтувати. Але водій автобуса, який розповідав журналістам всю «правду» про жорстокий теракт, запив і в своєму селі зізнався, що все це була постановка, скільки дублів довелося записати… Інформація швидко поширилася На збір дружин ополчення люди не прийшли. Тоді на шахті «Червоний партизан» насправді розстріляли автобус із шахтарями, які їхали на роботу. Загинуло багато людей. Так нас готували до війни…
Казки під обстрілами
Одного разу ми прокинулися в іншому світі, про який не мріяли, якого не хотіли і навіть не думали, що він прийде…Страшний, брязкаючий залізом світ війни… Його чомусь називають АТО. А ми там, на Луганщині, кричали у соцмережах, що це йде війна! У нас йшли бої, ми ховалися в підвалах від «дружелюбних» російських «Градів». Військовий стан не було оголошено, тож мами йшли на роботу, адже за прогули можна було отримати звільнення. Мої односельчани приводили дітей до мене, адже я вже втратила роботу і залишалася вдома. Щоб якось розважити і відволікти малечу, я розповідала їм казки. Одну із них – «Світло рідного дому» вдалося опублікувати. Я присвятила її всім переселенцям, які залишилися без дому, які знають, що таке бігти, рятуючи власне життя та своїх дітей.
Канал, що мінусує життя
До нас приїздив дуже знайомий всім канал LifeNews. Після декількох випусків у нашому місті його назвали «Лайф мінус». У військових «мінусувати» означає вбити. Люди зрозуміли, що коли приїздить російська телекомпанія мінуються наші домівки, люди, наші шахти… Місцеві ЗМІ розповідали страшні речі. Що Україна збанкрутувала, немає коштів, тому у шахтарів забиратимуть пенсії. Лякали навіть, що Україна прийняла рішення примусово відбирати людські органи… Багато людей опиралися цій інформації. Не було великих мітингів. Коли ж нарешті мітинг зібрався, то люди почали питати мера, де дороги, а чому нічого не робиться в місті, куди йдуть кошти. Мер не міг відповісти на наші запитання, але представив гостей з Росії.
Більшість мешканців Свердловська не вірили, що завдяки сусідній державі їм стане краще. Вони пам’ятали, як у важкі 90-і їздили на заробітки у російські шахти і як їм платили менше за більшу роботу, аніж виконували росіяни. І як потім взагалі закрили шахти…
Зустрічали хлібом-сіллю
У нас зброю для ополченців зберігали у різних місцях. Навіть у житловому будинку – в офісі комуністичної партії. Дивимося, посеред робочого дня виносять зброю, а зверху сушаться пелюшки, дитячі речі. Це був такий сюрреалізм… Або коли російські козаки на центральній площі роздавали зброю. Поряд з РАГСом, бібліотекою, податковою, найкращою на Луганщині студією писанкарства. Ми вибігли на площу, стали на коліна і просили козаків йти від нас. І вони пішли. Але поряд з нами були міста – Ровеньки, Антрацит. Там їх зустрічали хлібом, квітами, розселяли у свої домівки, готували для них борщі…
Наше місто також понесло втрати серед цивільного населення. Коли був голод і люди закінчували життя самогубством, коли йшли подивитися, що це «гупає» і потрапляли під обстріл. А Ровеньки, Антрацит понесли інші втрати. Там нема цілих сімей, вулиць, будинків.. Вони не пустують – там живуть «освободители», які знищили ті родини, хто запросив їх в гості. Там багато безіменних могил, які ніхто не оплаче.
Був не один котел
З перших днів ми боронили Луганщину. На день народження Шевченка наші палатки стояли на майдані у Луганську. Нас розганяли, били дівчат у віночках, а міліція стояла, обернувшись і ніби не бачила нічого. А потім наших майданівців пакували в автозаки…
Всі ми знаємо про Ілловайський котел. Але ніхто не знає про Ізваринський котел. Це прикордонний населений пункт між Краснодоном і Свердловськом. А там було те ж – військові волали про допомогу, а її не було. Їх виводили селяни, рятували, кого могли. Хлопці були не місцеві, не знали всіх стежок, доріг. Ми дізналися від сепаратистів, якою дорогою виводитимуть хлопців. Вона була замінована. Там підірвався наш тракторист. Ми дзвонили усюди, повідомляли про те, що цей шлях небезпечний, я писала пост у Фейсбуці… Колона пішла саме тією дорогою, біля наших будинків, на наших очах…
Ми всі маємо боронити свою країну
Це війна з нами усіма. Вона ведеться різними засобами. Я роблю тільки те, що можу робити – пишу, розповідаю, плачу …віршами, бо не можу тримати це в собі. Усі ми пішли у бій за свою країну, за свою землю. Але ворог так пустив коріння за весь цей період у нашу землю, що ми билися на фронтах відкрито, а він знищував нас тихенько. Я намагаюся це донести до людей. Інформаційна війна має велику силу, і слово – це зброя. Друзі на Луганщині називали мене інформаційним генералом, а росіяни називали мене фейком, «інститутом госдепа» на гроші Обами.
Я спершу писала у Фейсбуці про свій страх, просила про молитви, підтримку. Люди мені писали, підтримували і я відчувала це тепло. Люди у різних куточках світу молилися за мене, хоч не бачили мене ніколи. Тоді я відчула особливе тепло і підтримку. Я зрозуміла, що не все ще втрачено і почала писати.
Треба вчитися виймати “вату” зі своїх сердець
У соцмережах я намагалася відкрити Україні український Донбас. Мені прикро було читати у ЗМІ, що там на Луганщині всі вата, вони всі чекали Путіна. Недавно в Києві поховали нашого луганчанина Тимура Іудашева, який був першим командиром нашого загону партизанського інформаційного супротиву, який воював за Україну і загинув за неї…
У цій війні кожен з нас щось втратив, але чомусь її досі не назвали прямим словом – агресія. Інформаційна війна дуже вигідна Росії, адже вона закликає до ненависті. Якщо ми не будемо казати правду про цю війну, ми ніколи її не зупинимо.
У Фейсбук мені одна жінка написала: “Спасибі, що Ви не дали нам стати скотом і зненавидіти людей Донбасу. Ви відкрили нам шлюзи співчуття”.
Нам усім зараз треба вчитися виймати “вату” передусім зі своїх сердець. Війну можна зупинити тільки любов’ю.
Записала Юля ТОМЧИШИН.
