Коли тато з мамою везли Тарасика з гомінкого і задушливого міста у гості до бабусі й дідуся в село, де пташки співом заливаються і м’яка травичка приємно лоскоче босі ноженята – радості його не було меж. Адже він так любить бігати з хлопцями у гай, що своєю зеленню задивився в невеликий ставок. Веселило дитячу душу й те, що не буде якийсь час чути: того не бери, цього не чіпай, це не для тебе!…
А нещодавно батьки привезли його у село на все літо, бо, як сказала мама, – він успішно закінчив перший клас і має право на відпочинок. Тож тепер всі теплі і сонячні дні Тарасик пропадав із сусідськими хлопцями, які завжди з нетерпінням чекали його приїзду. Бо знали, що привезе якусь цікаву гру, футбольний м‘яч чи нову модель пістолета. І якби бабуся не покликала, то й не згадав би, що, крім черешень та малин, треба їсти кашу, борщ і супи, які вона так смачно готує.
Але вчора обід видався не таким смачним, як завжди, бо коли Тарасик сідав до столу, з-за пазухи раптом випали строкаті пташині яйця й розбилися об підлогу. Всі на мить неначе остовпіли, а потім бабуся, сплеснувши руками й важко зітхнувши, тихо сказала: «Бідна пташина десь побивається, тужить, бо це ж її майбутні діточки, а може, й гніздечка відреклася. І все – через тебе. Вона своїм маленьким і тендітним дзьобиком ліпила гніздечко, мостила мохом, щоб, коли вилупляться пташенята, їм було тепло і зручно».
Бабусин жалісливий голос наче торкався хлопчикового серденька. Гарячий клубок здавлював горло і сльози обпікали очі. Адже коли він разом з такими ж шибениками, як інколи, спересердя, їх бабуся називає, вибирав із гнізда яєчка, то не думав про те, якого болю й туги завдає пташині своїм вчинком. А тепер хлопчикові стало дуже шкода маленької пташки.
– Бабусю, я більше не буду, – прошепотів Тарасик крізь сльози і глянув на дідуся, шукаючи в нього захисту. Але дідусь не усміхнувся і не підморгнув йому, як це часом бувало, а похмуро мовчав. А бабуся, витираючи рушником горнятка для молока й ніби не чуючи онука, продовжувала говорити про невинно скривджених пташенят. Про те, що Бог все бачить і карає за ганебні вчинки, бо мусить бути справедливість на світі. І слухаючи бабусину тиху, але сповнену обурення мову, Тарасик копирсався ложкою в тарілці, а думками просив сонечко, яке крізь вікно золотило кімнату, щоб сьогодні воно лягло спати якнайскоріше, бо дуже важким видався для нього цей день.
А десь через тиждень встав Тарасик зранку і, як завжди, ще й не поснідавши, хотів гайнути до хлопців. Але бабуся попросила вигнати гуси на став, і хлопчина, взявши в руки прутика, підспівуючи і підстрибуючи, погнав на воду галасливо-строкату зграйку. Та назад повернувся плачучи, обережно підтримуючи правою рукою ліву, на яку впав, спіткнувшись до каменя посеред дороги. Бабуся, побачивши скривлене від болю личко онука, враз стрепенулася і заметушилася, промиваючи та перев‘язуючи руку, а дідусь поспішив по лікарку, яка жила неподалік, бо біль не вщухав.
Лікарка прийшла й легенько обмацала руку Тарасика. І раптом шарпнула її з такою силою, що від різкого болю хлопчині в очах потемніло. «Це – вивих», – сказала і порадила мочити в теплій сироватці. Бабуся так і зробила й біль потроху вщухав.
А коли сонечко вже готувалося до сну, Тарасик, присівши біля дідуся й бабусі під розлогою грушею, і однією рукою допомагаючи їм перебирати малину, сумовито й впевнено мовив: «Бачив Бог, як я пташині яйця виймав із гніздечок. Бачив, і покарав мене за це. А я думав, що Господь не всюди і не за всім дивиться. А Він, виявляється, всевидющий…»
– Так, Бог всевидющий і всезнаючий, дитино, – підтвердив дідусь, радіючи, що онук визнав свою провину і дитячим розумом дійшов до істини. А бабуся повчально додала: «Господь дуже добрий і справедливий. Він завжди за зло карає, а за добро нагороджує».
Оксана МАКСИМИШИН, с. Голгоча, Підгаєцького району.
