Мабуть, багато дорослих пам’ятають свою улюблену ляльку з дитинства. Моя була пластмасова, з синіми очима і в простій голубенькій ситцевій сукеночці. Її звали Маруся.
Вона сиділа на ліжку у вишитих подушках. Я дуже боялася пошкодити подарунок моєї хресної. Бо лялька в мене була лише одна…
Люблю зупинятися перед вітринами крамничок, з яких дивляться на перехожих великі ляльки і маленькі лялечки. Здається, там живе казка, яка втекла до інших маленьких дівчаток…
Тернопільська мисткиня Марія ГАДЗАЛІШИН створює ляльки, дивлячись на які можна складати казки. Бо вони – неймовірні!
– Маріє, пам’ятаєте свою першу ляльку? Якою ви гралися, коли були маленькою. І, звісно, пам’ятаєте ту, першу, яку вифантазували самі?
– У нашому дитинстві не було такого розмаїття іграшок, як тепер. Але мама все ж намагалася порадувати нас із сестрою гарною лялькою. Добре пам’ятаю: була у нас величенька красуня, сантиметрів сімдесят зростом, я надзвичайно любила з нею гратися. На жаль, вона не збереглася до сьогодні. А щодо першої ляльки, яку я виготовила власноруч, це була гейша. Також не маленька – 45-сантиметрова. До речі, дуже люблю ляльки японських майстрів. Мені до вподоби японська культура – вона заворожує, і залишитись байдужим просто неможливо. Можна сказати, це й надихнуло мене на «лялькове» ремесло.
– Мені здається, що люди, які виготовляють ляльки, – щасливі й добрі. А ви як гадаєте?
– У певній мірі, згідна з вами, бо не уявляю, як інакше можна творити такі речі. Особисто сама ніколи не ліплю ляльку в поганому настрої. Упевнена – не буде бажаного результату. Можливо, саме тому нас часто вважають дивакуватими. Насправді ж, ми вміємо знаходити щастя у незвичних речах.
– Ви даєте імена своїм лялькам? Які?
– Зазвичай, виставкові роботи мають свій паспорт, а тому їм необхідно давати імена. Часом воно з’являється само собою, а інколи доводиться довго видумувати. Дуже полюбляю старовинні імена: Веселина, Одарка, Дарина… Люблю називати незвично. Є лялечка на ім’я Ніжність, бо це перше, що спадає на думку, коли милуєшся нею. А декотрі можуть так і залишитись без імен.
– Кожна лялька має свій настрій. Яким чином ви його «творите»? Інколи доводилося чути з уст дорослих і дітей: ця лялька – примхлива, ця – іронічна, а ця – трішки сумна…
– Настрій ляльки передають її деталі, жести, але основне – це обличчя. Наприклад, радість передається не лише посмішкою. У гармонії мають бути й очі – вони повинні випромінювати радість. Ліпку обличчям продовжую до тих пір, поки бачу, що воно передає ту чи іншу емоцію. Звісно, не завжди вдається втілити задумане, буває, у процесі роботи ляля хоче бути зовсім іншою. Загалом, вона має бути «живою», інакше нема сенсу займатись цим ремеслом.
– Очі… Кажуть часом: у цієї ляльки очі, мов живі. Малювати очі, мабуть, складно? Вкладаєте у них частинку власних емоцій?
– Я завжди кажу, що лялька оживає у той момент, коли у неї з’являються очі. Це справді так. Бо до того часу не можу передбачити, якою вона буде. Це дуже відповідальний етап роботи: тонкий, захоплюючий, і для мене – найбільш емоційний. Тому я бажаю, аби мені ніхто не заважав. Пензлик має усього кілька ворсинок – найменший неправильний рух може перекреслити всю роботу. Емоції? А як же без них?! Нема емоції – нема душі!
– Із яких матеріалів виготовляєте своїх красунь? І що для вас означає створити ляльку? Дати їй життя?
– Матеріали використовую лише якісні, це спеціальна полімерна маса для ляльок. Вони, направду, не дешеві, та це мене не зупиняє. Тканини переважно натуральні. Декор намагаюся виготовляти вручну, щоб лялька не мала дешевого вигляду. Робота дуже об’ємна, йде багато часу на її створення. Тому отримую величезну насолоду, коли завершую процес! Ми з чоловіком Віктором часто жартуємо, що ляльки – це наші діти, і розлучатись з ними дуже сумно.
– У яких містах бачили ваші ляльки? Чи, можливо, і в інших країнах?
– Наразі наші роботи бачили у Львові та Києві. Також ляльки подорожували на фестиваль до Лондона у Великобританію. Багато з них там і залишились на постійне місце проживання.
– Прикраси, кавові іграшки, вироби з глини, бісеру… Цікаве розмаїття творять ваша фантазія і руки. А ще – годинники. Ви гарно оздоблюєте їх. Хто працює з годинниками, є улюбленцем часу. А, може й, обранцем. Розкажіть, будь ласка, про свої роботи.
– Мої руки не люблять сидіти без роботи. Проте деколи корисно відволікатись від створення ляльок. Тоді починаю займатись не менш креативними справами. Яка жінка не любить прикрас? А коли ти можеш вифантазувати щось цікаве, ексклюзивне, – чом би й ні? Особливо люблю збирати годинники-браслети, для них виготовляю квіти з полімерної глини, ретельно підбираю якісні намистини, а далі – інструменти, трохи фантазії… Ось все, що потрібно для створення цієї краси.
– Маріє, чим для вас є час?
– Час – це все! Майстрам його завжди не вистачає найбільше. А ще я дуже його ціную. Час хочеться використати правильно, щоб він не пролетів намарно. Час наче пісок – швидко утікає крізь пальці – упіймати його неможливо. Важливо залишити по собі гарний слід. Ми можемо це!
Ольга ЧОРНА.
