Українці, розвіяні війною. Люди, які залишилися без дому, улюбленої роботи, а багато хто – й без сім’ї. Без планів на майбутнє, з украденими мріями. Лише у невеликій Тернопільській області перебувають 69,5 тисяч внутрішньо переміщених осіб. З них майже 67400 приїхали в область після 24 лютого 2022 року.
Частими проблемами для переселенців є відсутність житла. Не завжди вдається знайти роботу. А ще – зменшилася гуманітарна допомога та виплати. Як знайти себе заново, інтегруватися в життя громад і чому так важливо нам усім бути об’єднаними, пам’ятаючи, що у всіх нас одна мета – перемогти ворога?
Розмовляємо про це з головою ради з питань внутрішньо переміщених осіб при обласній військовій адміністрації Яною ШКУРАТОВОЮ. У неї – своя, непроста історія. У 2014-му, з початком російсько-української війни, Яна з родиною та маленьким сином на руках вибралися з Луганська на Тернопільщину. У рідному місті залишили успішний бізнес. Тоді думали, що їдуть на два тижні. Виявилося – на роки. А можливо, що і на все життя. На Тернопільщині Яна волонтерила, реалізувала ряд благодійних та соціальних проектів, а зараз допомагає іншим переселенцям.
«Тепер хочу, щоб у Тернополі росли троє моїх синів»
– 2014- й. Ми відсвяткували день народження нашого синочка Гліба, йому виповнилося три роки. А вже через два тижні зрозуміли, що в Луганську небезпечно. Перші обстріли, почали гинути цивільні, – каже Яна. – Ми їхали, як і більшість, на два тижні. Вірили, що АТО закінчиться швидко. Принаймні, нам так обіцяли, пам’ятаєте, тоді якраз були вибори. Сподівалися, що перекриють кордон і знову все стане спокійно. Від мого будинку до кордону лише шість кілометрів.
– Багато хто виїжджав у Росію?
– Так, але ми про щось подібне навіть не думали. То було літо, червень. Зателефонувала двоюрідна сестра моєї мами з Тернополя, сказала, приїжджайте, чим зможемо – допоможемо.
Життя нашої сім’ї вмістилося в одну автівку з речами і людьми.
Нам тут дуже допомогли волонтери і сім’я священника Мирослава Богака із села Острова біля Тернополя. Це незвичайна родина, у якій 16 дітей. Вони нас прихистили, дали житло, максимальну підтримку.
На сході України ставало тільки гірше. Я зрозуміла, ми в Тернополі вже надовго. А чоловік ще думками був удома, планував повертатися. Бо він власними руками зводив наш будинок, про який ми мріяли. Сам копав, мурував, робив дах, планував. Він навіть зараз, після десяти років, каже, а от там наш будинок стоїть. Ми не знаємо, можливо, там вже нічого нема. Але коли сам вкладаєш душу і сили… Це – як дерево вирвати з коренем. І не кожне приживеться, пересаджене заново. Так і з людьми.
– У березні Рада ВПО при обласній військовій адміністрації робила дослідження житлових потреб і можливостей серед внутрішньо переміщених осіб. Опитали майже 1600 сімей. За результатами – понад 50% зазначили, що вони не знають, чи повернуться назад. 30% – хочуть повернутися, коли стане можливим. І 20% готові залишатися на Тернопільщині.
– Для себе я ще в 2014-му зрозуміла, що вже не повернуся до Луганська. Це дуже важливий крок – зрозуміти та прийняти таке рішення. Тут, у Тернополі, народилися ще двоє моїх синів – Лука і Тадей, днями йому виповнилося лише 11 місяців. Життя триває, ми набуваємо досвіду. Чоловік переформатував свій бізнес під місцеві реалії, він займається поставками та ремонтом стоматологічного обладнання.
Ми виїхали родиною, бо бачимо майбутнє тільки в Україні.
Мої батьки, дідусь, бабуся, чоловікова мама. Навіть сім’я жінки, яка працювала з нами в Луганську. Всі близькі, дорогі мені люди виїхали на підконтрольну територію.
– Коли люди втрачають все – непросто знайти опору жити…
– Я розумію людей, які приїжджають зараз, залишені без рідного дому. Коли життя справді вміщується в одній валізі, а інколи і того немає, бо все згоріло. Коли вдома займався одним, мав багато всього, певні соціальні зв’язки, а приїхав ні з чим. Бо коли навіть втрачаєш щось вдома, але продовжуєш жити у своїй хаті, в тебе ті самі сусіди, друзі, знайомі, влада та ж сама, оточення – це одне. Ти ніби маєш опору. А коли втрачаєш – все: бізнес, роботу, дім, звичне середовище, а найстрашніше, буває і рідних, часто накриває безвихідь, розгубленість, небажання жити.
– Яно, ви знайшли в собі сили. Реалізували у Тернополі ряд благодійних проєктів, стали координатором колл-центру для переселенців. Всі пам’ятають ваш соціальний гардероб «Одежина». На той час було дуже важливо підтримати тих, хто не мав навіть елементарного.
– З власного досвіду можу сказати, тільки людина насамперед допоможе сама собі. З хорошого прибуткового бізнесу вдома я пішла продавчинею у сільський магазин. Тоді, у 2014-му, за годину платили 10 гривень. Я працювала щодня по 14 годин, заробляла 140 гривень у день. І дуже вдячна тим людям, які дали мені цю роботу, бо це було ще й поруч з будинком, де ми жили. Так, я багато працювала, але це була і трудотерапія, щоб дурні думки не лізли в голову. Я і не бачила тих грошей, просто брала на них продукти для своєї сім’ї. Власниця магазину мені знижки робила, бо розуміла ситуацію.
У 2014-му та до повномасштабного вторгнення на Тернопільщині було трохи більше двох тисяч внутрішньо переміщених осіб, у самому Тернополі – понад тисяча. Інтеграцією переселенців особливо ніхто не займався. Пенсіонери не мали змоги отримати пенсії декілька місяців, мої батьки та бабуся теж. Жодних виплат для ВПО. Держава не знала, хто ми, що з нами робити. Вже зараз є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, різні гуманітарні проекти, а колись такого не було. Треба було просто адаптовуватись до нових реалій.
– А як ви сприйняли повномасштабну війну?
– До останнього дня сподівалася, що ця велика біда омине Україну. Я не думала, що путін настільки хвора людина. Якщо повертатись два роки тому, не вірила, що будуть такі руйнування, що люди втратять свої домівки назавжди, бо багатьох вже міст немає, вони просто стерті з землі. Що тисячі людей загинуть – дітей, цивільних, військових. Що стільки буде скалічених доль. І життів.
Прожити, пережити, прийняти і рухатись далі
– Ви сказали, що незважаючи на всі труднощі, людина має допомогти насамперед собі сама.
– Так. Звісно, завжди знайдуться поруч ті, хто хоч якось підтримає. Але дуже тяжко допомогти людині, яка сама не хоче виходити з цих складних життєвих обставин. Наприклад, зараз є гарні можливості від центру зайнятості, від донорських організацій. Різні програми, там, де можна перевчитися, отримати ваучер, сертифікат. Здобути нову професію, і вже, можливо, за новим напрямом рухатися. Тобто написати бізнес-план, бути самозайнятою особою, ФОПом і робити щось своє. Але часто люди бояться. Хоча є безліч прикладів, коли знайшли в собі сили побачити ці додаткові можливості. Я особисто знаю сім’ї, які тут зараз влаштували своє життя навіть краще, або інакше, ніж вони жили вдома.
– Та все ж не всі можуть справитися…
– Зізнаюся чесно, мене раніше це теж дуже виводило з себе, бо які можуть бути додаткові можливості, якщо ти весь, як руїна? Людина має прожити, пережити, прийняти і рухатись далі. Тому добре, коли хтось звертається до священників, знаходить зміцнення у вірі, хтось підтримку у психологів, психотерапевтів. Це нормально. Дуже важливо визнати, що не можеш сам впоратися, і звернутися до спеціаліста. Інколи люди тішать себе надією, що закінчиться війна, повернемося додому і все буде добре. Але ми не знаємо, коли закінчиться війна. А багатьом вже зараз немає куди повертатись. Потрібно знайти в собі ті ресурси, на які можна опертися, і рухатись далі.
«Найбільші проблеми – це обмеження виплат, житло та робота»
– Ви створили Інформаційно-координаційну платформу для ВПО Тернополя та області. Розкажіть про це детальніше. Чим вона допоможе переселенцям?
– Створити такий сайт – це була моя велика мрія. Тому що насправді не було єдиного ресурсу, де була б зібрана вся корисна інформація, що стосується внутрішньо переміщених осіб. Радою ВПО та за підтримки Департаменту цифрової трансформації при військовій адміністрації ми створили цю платформу. Там є окремі розділи по житлу, довідкова інформація, благодійні фонди, працевлаштування. Консультації різних фахівців, можна скористатися послугами юриста, а також психолога, про що ми говорили. Загалом профіль досі наповнюється. Можна контактувати, знайти перелік організацій, які надають допомогу.
– Нині українці розвіяні війною. Лише у нашій невеликій області на обліку перебувають 69,5 тисяч внутрішньо переміщених осіб. З них майже 67400 приїхали на Тернопільщину після 24 лютого 2022 року. Які, на вашу думку, найбільші проблеми у забезпеченні та інтеграції їх тут?
– Це базові потреби – житло, робота, зменшення виплат. Раніше на дитину або людину з інвалідністю виплачували по три тисячі гривень, на дорослого – дві тисячі. Тепер, враховуючи різні зміни у законодавство, значно зменшилася кількість переселенців, які продовжують отримувати ці виплати. Дивлячись на досвід інших країн, то максимальна допомога надається перші два роки. Зараз держава перевірятиме рівень інтегрованості людини в економічний розвиток країни. Тож тепер ми сфокусовані на інтеграцію переселенців у життя громад та суспільство, щоб вони були самодостатніми. Це боляче і важко, але маємо розуміти, що допомоги буде менше. Візьміть для порівняння 2022 рік. Коли в Україну вантажами везли гуманітарну допомогу, чимало міжнародних фондів, організацій інших країн допомагали, то тепер це – залишки. Мусимо самі ставати на ноги.
– Хоча, здається, потреби зараз ще більші, враховуючи навіть останні бойові дії на Харківщині, Сумщині, де люди масово залишилися без житла.
– Так, зараз знову багато людей змушені евакуюватись. Це в основному жінки з дітьми, літні люди, з інвалідністю. На Тернопільщині визначено офіційно 47 місць тимчасового проживання. У Тернополі на базі гуртожитків і санаторіїв проживають понад 600 переселенців, в області у таких місцях – трохи більше 1,5 тисячі. Оренда житла у містах дуже дорога, у Тернополі особливо. Але саме тут найбільше можна знайти роботу. І так трапляється, що люди ледь не всю заробітну плату чи заощадження віддають за квартиру.
– Є певні програми державного кредитування житла.
– Але їх недостатньо і там теж є певні вимоги. Хоча я всім раджу використовувати найменші можливості.
Довга черга? Але якщо вас не буде в тій черзі, то ви ніколи й не отримаєте нічого.
Знову ж таки з цього приводу маю власний досвід, коли взяла участь у програмі кредитування від Держмолодьжитло. Це було дуже непросто, але вдалося. Тепер ми платимо за місяць значно менше грошей, аніж би платили, якби винаймали квартиру.
– Трапляється, люди саме через відсутність житла повертаються назад додому, під обстріли.
– Ситуація справді непроста. Є люди хворі, наприклад, з онкологією. Коли 40 чи 60 тисяч треба на лікування. І це теж, до речі, проблема, – відсутність безкоштовних ліків. Ще повертаючись до теми житла, то, на жаль, хвиля патріотизму, яка була на початку війни, коли місцеві пускали переселенців у свої домівки, минула. І тут не винен ніхто. Люди збідніли, втомилися.
Тернопільщина з початком повномасштабного вторгнення прийняла понад 150 тисяч переселенців. Хтось зупинився транзитом, а десятки тисяч залишилися. Із зони бойових дій їдуть нові люди. Але навіть у селах тепер власники будинків не хочуть здавати їх в оренду чи давати на виплату, здебільшого тільки продавати. Є просто закинуті хати, там неможливо поселити, наприклад, жінку із шістьома дітьми, бо на подвір’ї, не кажу всередині, немає ні криниці, ні туалету. Хоча якраз у тому селі мали б з радістю прийняти цю сім’ю. Бо у них є малокомплектна школа, де зараз навчається 26 дітей, 8 з них цьогоріч випускники. Залишається 18. Директорка зацікавлена, щоб кількість учнів збільшилася, інакше школу закриють. Щось ліпше згадана жінка не купить, бо немає за що. У себе вдома, якщо це можна так назвати, вона вже два роки ховається з дітьми у підвалі. Словом, реалії складні.
– А місця тимчасового перебування, соціальне житло?
– Місця тимчасового перебування внутрішньо переміщених осіб на базі освітніх закладів, установ охорони здоров’я теж закінчуються. Їх частково позгортали, оптимізували. Бо не було потреби. Якщо на початку великої війни таких місць було 70, то зараз 11. Та й у місцях тимчасового перебування люди мали б жити максимум до півроку. Щоб відійти від стресу, адаптуватися. А потім вже пропонувати оце соціальне житло – щоб рік, або до трьох років – жити за оплату комунальних послуг – якщо не в змозі взяти в оренду. Так мало би бути. Але ми ж розуміємо, щоб зробити соціальне житло, потрібні немалі кошти. Донори пішли, громади не справляються. Я не кажу, що хтось щось не робить. Недавно соціальне житло з’явилося у Великих Гаях, також буде у Козівці. Але стільки проблем з різних боків. У той час, коли країна воює, зранена і скалічена, скільки економічно важливих підприємств знищено, втрачені робочі місця, втрачені життя.
– Тому…
– Треба згуртовуватися. Не клясти одне одного, не шукати розбіжностей, а думати, що ми можемо зробити. Так, важко. Інколи накриває оце відчуття безсилля. Але не можна опускати руки. Дорогу осилить той, хто йде.
Є сім’ї, де повбивали на очах рідних. Люди дуже зранені. І місцеві теж, бо скільки тут, на Тернопіллі втрат на війні…
Тому маємо бути толерантними, об’єднаними під час такої страшної біди, як у 2022 році – всі були, як один кулак. Бо в нас одна мета: і в жителів Тернопільщини, і у вимушених переселенців. В усіх українців – перемогти ворога. Маємо один одного підтримувати в усіх починаннях.
Зіна КУШНІРУК.
Інформаційно-координаційна платформа для ВПО Тернополя та Тернопільської області працює за посиланням https://www.vpote.info/ До речі, якщо ви можете запропонувати житло тим, хто шукає на Тернопільщині прихистку, повідомте про це на платформі у рубриці «Подати інформацію на сайт» або «Зворотний зв’язок». Кожен з нас може допомагати під час війни.
