Образ сучасного коваля дуже віддалився від середньовічного велетня з кувалдою в руках. Ця жінка – яскраве тому підтвердження. Знайомтеся: Лідія Грабик – тернополянка, яка ламає стереотипи і знає в прямому сенсі слова, як загартовується сталь.
Чотири роки тому вона проміняла справу педагога на залізо. Тендітна й мініатюрна Ліда – єдина на Тернопільщині жінка-коваль. Важко повірити, що ця симпатична білявка вправляється навіть із чотирикілограмовим молотом. Але у кузні, де кореспонденти «Нашого ДНЯ» застали Ліду, вона – у своїй стихії.
Відмовляла вся родина
Майстерню Ліда облаштовувала вдома з чоловіком Віктором, який і навчив її такій нежіночій професії. Хоча спершу навіть не хотів про це чути. Відмовляла жінку й рідня, але ніякі слова не допомогли: вирішила – і все.
– З Віктором ми познайомилися ще студентами в університеті, – розповідає Ліда. – За освітою обоє педагоги. Чоловік – вчитель історії, я – трудового навчання. Однак жодного дня у школі не працювала. Отримавши ди- плом, одразу пішла у декрет. А Віктор ще рік доїжджав у сільську школу, де вдалося знайти роботу. Попрацювавши вчителем, чоловік зрозумів, що прогодувати родину не зможе. У центрі зайнятості йому запропонували змінити кваліфікацію. Довелося освоювати робітничі професії: спершу – зварника, потім влаштувався у ковальську фірму. А вивчивши ремесло, порадився з дружиною й вирішив – пора відкривати свою справу. Аби шум у кузні не турбував сусідів, переїхали у дачний кооператив неподалік Тернополя, у селі Підгородньому. Побачивши, що Віктору важко одному вправлятися із замовленнями, Ліда запропонувала свою допомогу.
– Скажу відверто, спершу було дуже важко, – усміхається жінка. – Як виявилося, бити молотком також треба вміти. Боліли м’язи, наступного дня нічого не могла взяти в руку. Ввечері падала в ліжко, навіть снів не бачила, настільки втомлювалася.
«Така мала – і кує залізо?»
Попри важкі умови праці, Ліда не здавалася. Спершу вчилася кувати простіші деталі. Сьогодні ж те, на що колись витрачала багато сил і часу, видається їй дрібницею. У своїй справі вона – майстер і виконує найтоншу роботу. Але й досі замовники, побачивши перед собою витончену фігурку жінки, не вірять, що вона – коваль. «Така мала – і кує залізо?», – дивуються чоловіки. А дехто навіть просить покликати Віктора, щоб обговорити майбутній виріб.
– Людям непросто подолати стереотипи, – зауважує Ліда. – Інколи чоловіки чують, що я коваль, і одразу беруться повчати: мовляв, що ти можеш знати? Або влаштовують своєрідні іспити, а потім дивуються, що розбираюся в цій справі краще, ніж вони. Я не намагаюся переконати їх у чомусь. Хоча насправді для ковальської справи треба мати силу в руках, а не гору накачаних м’язів.
Люди замовляють листя і лозу
Метал під наполегливими руками Ліди м’якшає і змінює форму, перетворюється на дивовижні орнаменти, розквітає весняними квітами. Найбільше до вподоби жінці виконувати авторські роботи, але зазвичай замовляють огорожі, лавки, бордюри, решітки на вікна, елементи для прикрашання садів.
– Мода на ковані речі в нашій області практично незмінна. Просять побільше листя, виноградної лози. Ми розповідаємо, що можна робити й цікавіші речі. Надзвичайно краси- ві ковані крісла, столи, але люди ще не звикли до такого. Цікаво, що часто клієнти самі не знають, чого хочуть. Недавно чоловік прийшов до нас замовляти пам’ятник для свого подвір’я. Але на запитання, яким той виріб має бути, повторював одне: «Щось коване», – сміється Ліда.
Про манікюр і макіяж довелося забути
У сезон подружжя ковалів проводить у майстерні іноді до 15 годин у день. Але довго працювати в такому режимі не можна. Після роботи в кузні потрібно добре відпочити. Якщо не розподілиш сили, наступного дня можеш не встати з ліжка. А ще Ліда змушена попрощатися з такими маленькими жіночими радостями, як манікюр, макіяж, вишукані зачіски і високі підбори. У кузні вона працює в спецодязі, аби захистити шкіру від травмування. На очі вдягає окуляри, голову покриває хусткою, від шуму рятують навушники.
– Щоб розклепати шматок заліза, треба його нагріти до півтори тисячі градусів, – каже Ліда. – І коли б’єш молотом по такому матеріалу, з поверхні розлітаються розпечені уламки. Якщо потрапляє на руку, прилипає і пропалює шкіру майже наскрізь. Утім, хоча ковальство й доволі нелегка справа, жінка зовсім не шкодує, що обрала її, адже займається тим, що подобається. Найменша у сім’ї Грабиків – шестирічна Наталя цього року вже піде в перший клас. Коли в школі її запитали, ким працює мама, з гордістю відповіла: «Залізо стукає!».
… У гостях в Ліди й Віктора одразу розумієш: тут живуть ковалі. Витончені металеві люстри, дзеркало, підсвічник – усе створене з любов’ю й неабияким умінням. На стіні в кімнаті висить, розпроставши крила, металевий птах щастя. Двері при вході – також ковані. 300 кілограмів сталі, з якої вони зроблені, оберігають цей дім від поганих людей. А тризуб посередині й маленькі підкови в кутках – від лихих думок…
Антоніна БРИК.
Наші дівчата – найкращі! 🙂