Шалені пориви вітру вперто намагалися вирвати з Олиних рук парасольку і вона вже сама не рада була, що взяла її з собою. Парасолька не захищала ні від пронизливого вітру, ні від мокрого, лапатого снігу, що обліплював дівчину з голови до ніг і заважав йти грузькою дорогою, де у в’язкому місиві можна було загубити її новісінькі, коричневого кольору чобітки.
– Що, забаглося романтики в таку негоду? – несподівано почула Оля поряд себе чоловічий голос.
– Та що ви! Яка тут романтика? – глянувши в очі незнайомцю, в яких світилася іронічна посмішка, відповіла дівчина. – Скоріше б додому добратися і дивитися крізь шибку, що діється за вікном.
– І це все, чого вам хочеться зараз? – все ще іронічно посміхаючись, не відставав чоловік. – А, може, б десь посидіти і випити по горнятку кави?
– А чому би й ні? І це не завадило б, – несподівано чомусь погодилася Оля, хоч у подібних випадках вона навідріз відмовлялася від нав’язливих пропозицій чоловіків. Дівчина терпіти не могла випадкових залицяльників, які напосідали інколи, мов надокучливі мухи.
– У таку холоднечу горнятко кави не зашкодить, – мовила вона на цей раз згідливо. – Тільки як добратися до найближчої кав’ярні? Бачите, який вітрисько! Та й сніг ліпить, що очей не відкрити.
– Довіртеся мені, – мовив незнайомець. – Я цей район міста знаю, як своїх п’ять пальців. За кілька хвилин ми вже будемо сидіти за столиком і насолоджуватися запахом кави.
І, справді, кава у цей день, як здалося Олі, мала якийсь особливий присмак, і вона, ковток за ковтком, насолоджувалася її ароматом.
У кав’ярні було мало людей. Вони ніби спішили зігрітися гарячим напоєм і знову виходили на вулицю, де не втихав сніговій.
– Вас, напевно, вдома чекає чоловік? – спитав, ніби ненароком незнайомець і уважно глянув Олі в очі.
– Ніхто мене не чекає, – задерикувато мовила дівчина. – Хіба руда кицька, що любить посидіти в мене на колінах і задоволено помуркотіти.
– А мене, як завжди, вичікує дружина Оксана і дві донечки: Світлана та Галя. Особливо, меншенька, Галя. Вона щоразу, як тільки я з’являюся, проситься на руки і хоче, аби з нею погратися.
– Це приємно чути, – мовила Оля. – То ви дуже щаслива людина, коли у вашому домі панує взаємна любов. До речі, вас – як величати?
– Богдан, – сказав чоловік і чомусь опустив голову, ніби не повинен був називати свого імені.
– Богдан, то й Богдан, – посміхнулася Оля. – А мене звати Ольга, якщо бажаєте знати.
Дівчина неквапливо пила каву і крадькома поглядала на Богдана. Це був середнього зросту чоловік з темно-карими очима і русявими вусами, що прикрашали його привабливе обличчя. Коли він говорив, то посмішка наче застигала у вусах і ще довго не зникала, коли чоловік замовкав на хвилину і про щось зосереджено думав.
«Чоловік, який сміється вусами!» – жартівливо подумала Оля і несподівано для Богдана засміялася вголос.
– Це ви з мене насміхаєтеся? – спитав Богдан і в його очах промайнув незрозумілий біль.
– Та що ви, ради Бога, – злукавила Оля. – Це нині день такий особливий: сніговиця, вітер. А тут – затишок і кава… Звідси – наплив емоцій, бо не знаєш, чи цьому радіти, чи засмучуватися?
Оля дивилася на Богдана і думала, для чого йому знадобилося її товариство? Для того, щоб посидіти з кимось і просто поговорити? Можливо, й так. Бо часом брак домашнього тепла змушує чоловіків шукати жінок, з якими їм просто і легко, перед якими можна відкрити душу і знайти співчуття. Напевно, Богдан належав до такого типу представників сильної половини, бо не намагався ні зваблювати її, ні запевняти, що закохався в неї з першого погляду. Очевидно, такий варіант їхньої зустрічі цілком влаштовував його, бо ні до чого не зобов’язував: просто вони випадково зустрілися, поговорять і підуть кожен своєю дорогою – він до своєї сім’ї, а вона до рудої кицьки, котра ніяк не могла в цей день дочекатися господині. Правда, коли вони виходили з кав’ярні, Богдан попросив у Олі номер її мобільного телефону.
– А це для чого? – насторожено запитала дівчина. – Я не даю своїх координат нікому, особливо тим чоловікам, яких не знаю зовсім.
– Будь ласка! – благально вимовив Богдан. – Обіцяю, я не буду надміру надокучати вам розмовами. Але коли ми з вами зустрінемося знову щоб випити кави чи просто поговорити… Мені це буде дуже приємно.
– Та для чого вам цей номер здався? – посміхнулася Оля. – Бувайте! Дякую за справді приємні хвилини, проведені у вашому товаристві в кав’ярні!
…Ось вона справжня ціна отим «вірним», одруженим чоловікам, – саркастично думала Оля, пробираючись крізь заметіль додому. Ще добре, що цей Богдан не напрошувався провести її до квартири…
У наступні дні Оля жила звичайними жіночими клопотами: готувала щось на кухні, прала, вовтузилася з невгамовною кицькою Мусею, яка промовисто поглядала на двері квартири, за якими вичікував сусідський котяра Афганець. Підходив березень і вносив свої корективи і в котяче життя. Про зустріч з Богданом Оля згадувала лише зрідка, подумки називаючи його диваком. Її вимріяним ідеалом був високий на зріст, вродливий хлопець з чорними очима. А всі оті одружені чоловіки, що чіплялися нерідко, викликали у неї хіба що іронічну посмішку.
Взагалі, для дівчини кожної весни ніби починався новий відлік часу. Здавалося, не лише природа змінювалася, а й вона сама ставала іншою. Весна владно стукала у чутливе до краси дівоче серце, даруючи не лише тепло і лагідні дотики променів сонця, а й дивні, неповторні почуття, що приховалися десь на денці душі і чекали на зустріч із справжнім коханням.
В один із березневих днів сонце виманило Олю за поріг дому і вона заворожено милувалася краєвидами міста, наче вперше їх бачила.
– Татку, татку, – несподівано почула дівчина радісний дитячий голос, – лови мене!
Оля глянула в бік бульвару і завмерла від здивування. Там був Богдан. Він підтюпцем наздоганяв маленьку донечку, яка бігла вздовж фонтану і щасливо сміялася. Неподалік стояла дружина Богдана і їхня старша донька. В якусь мить погляди Богдана і Олі зустрілися. Він спинився, розгублено глянув у її бік, напевно, не знаючи, як учинити. Здавалося, боявся, аби Оля раптом не привіталася до нього. Та напружену ситуацію розрядила пустотлива донечка Богдана.
– Татку, а чому ти мене не ловиш? – вигукнула вона вимогливо. – Ти що, стомився?
Богдан засміявся і знову підтюпцем побіг за донею.
– Мамо, – радісно вигукувала маленька, – а тато не може мене спіймати!
– Куди там йому рівнятися з тобою! – посміхнулася жінка. – Ти в нас – спортсменка…
Оля стояла віддалік і раділа чужому щастю. Було чомусь щемно на душі і хотілося плакати.
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.
м. Хоростків.
