Горе її матері Віри було таким великим і чорним, що для неї тепер не існувало ні дня, ні ночі. Вона втратила лік часу і навіть посеред ночі бігла на могилу доньки. Бувало, там заставав її ранок. Віра знала, що у смерті Оленки винна сама. Страшна таємниця їла її, мов хробак, хилила до землі, розпачливим криком розтинала нічну тишу.
Тепер вона знає: не слід було їхати в ту далеку Італію, яка принесла їй стільки горя і сліз. Але, чотири роки тому, іншого виходу вона не бачила. Донька школу закінчувала, а їй, молодій вдові, не під силу було одній вивчити Оленку.
Хату залишила на сусідку Тетяну. Вона і сумку щотижня Оленці до вишу складати буде, і пригляне за нею. Звісно, за певну плату. Хоча Оленка й сама собі раду може дати – ще в третьому класі разом з Вірою ліпила вареники, вміє пекти, закрутки робити, шити, в’язати.
…Віра багато чула про Рим – серце Італії, але не уявляла, що тут така казкова краса. Зачарував її і багатий дім сеньйори Гелени, де влаштувалася на роботу. Гелена була дуже вродливою: великі карі очі під щіточкою густих закручених вій, хвилясте волосся, тонкий стан, легка хода.
В обов’язок Віри входило прибирати в кімнатах, готувати їжу, а вечорами дві години сидіти біля сеньйори і розважати її цікавими бесідами. Добре, що ще до поїздки в Італію Віра вивчила основні слова італійською і тепер кумедно ліпила з них речення. На це Гелена казала: «Молодець, добре, дуже добре», – і сміялася разом з Вірою.
Віра не відважувалася спитати сеньйору, чому та проживає одна. Та одного дня приїхав сеньйор Сальваторе. Він міцно обіймав Гелену, розціловував її миловидне обличчя, і Віра збагнула – це її чоловік.
У той вечір Віра не зайшла в кімнату Гелени. Вирішила – нині вона із Сальваторе, але та покликала її. Сказала, що традиції не міняються і, взагалі, Сальваторе слід відпочити з дороги.
Через місяць у Віри був день народження. Оленка привітала її ще зранку: «Ти – найкраща у світі матуся!». Як хотілося Вірі бути в цей день біля доньки! Спекти разом їх улюблений горіховий торт, запросити її найкращу подругу і сусідку Тетяну та відзначити свято. Нічого, ще будуть у них радісні події, а поки що вона мусить бути тут. Заради Оленки…
Легенький стукіт у двері насторожив Віру: хто б це так пізно? «Відчини, Віро», – почула голос Сальваторе. У неї підкосилися ноги, коли підійшла до дверей. Він зайшов з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.
«Давай відзначимо твій день народження. Не дивуйся, що знаю – у паспорті підгледів. Але вдень не міг зайти», – він легенько обійняв її за плечі і поцілував. Віра благала Сальваторе йти до сеньйори. Мовляв, вона чекає на нього. Але той не спішив її залишати, а Вірі, молодій і звабливій, було важко відмовитися від його ласки і пестощів.
«Нам буде добре разом, мила моя», шепотів Сальваторе і вона божеволіла від щастя. У цю мить не хотіла думати ні про те, що в нього красуня-дружина, ні про те, що чинить гріх, за який колись буде каятися.
З тих пір Віра з нетерпінням чекала зустрічі зі своїм хазяїном, а коли зрозуміла, що вагітна – розгубилася. Не знала, як має чинити. Їхати додому з «прибутком» – не могла, щоб не осоромити доньку. Залишатися тут – теж не вихід, адже в її коханого є чарівна дружина з якою вона подружилася.
Віра здивувалася що, довідавшись про вагітність, Сальваторе, ніби чекав від неї такої новини. Щиро зрадів. Як він пояснить це Гелені? Віру, мовляв, хай це не хвилює. Розмову з дружиною він бере на себе. А ще відразу заявив: звідси вона не поїде, поки не народиться маля.
Віру звільнили від роботи на кухні, дали більше часу на відпочинок. Їй на допомогу прийняли ще одну українку.
Сальваторе спеціально для Віри привозив свіжі фрукти і овочі. Тепер їй необхідні вітаміни. А якось подарував оригінальний ланцюжок: «У ньому ти буде ще красивішою». І додав: «Це – тобі за сина».
Він чомусь був упевнений, що народиться син. Та найбільше Віра боялася розмови з Геленою, до якої давно не заходила. Тепер вечорами сеньйору розважала нова прислуга.
Однак, зіткнувшись з Геленою в дворі, Віра почула він неї: «Бережи себе, Віро. Маля має народитися здоровим».
Віра полегшено зітхнула: які добрі люди! Тепер і справді найголовніше – народити здорову дитину, а потім думати як сказати про це Оленці. Одного не розуміла: як Гелена може бути такою приязною з нею? Невже не розуміє, що дитина від Сальваторе?
Якось Сальваторе попросив Віру віддати йому її документи. Мовляв, слід зареєструватися у пологовому будинку. Потім повіз Віру на консультацію. «У вас буде чудовий здоровий хлопчик. Вітаю вас!», – чомусь не до неї, а до Сальваторе, звернувся лікар.
Хлопчика Сальваторе попросив назвати Бруно. Для Віри це було незвичне ім’я і подумки вона називала сина Богданчиком. Коли він апетитно припадав до її грудей, якесь дивне, щемке і солодке відчуття наповнювало кожну її клітинку. Забувала, що далеко від дму, що чекає на неї непроста розмова з донькою.
Про неї і надалі піклувалися. Сальваторе справно платив їй гроші, а вона, як завше, надсилала їх доньці.
Та одного дня у Віри несподівано пропало молоко. В дім привезли годувальницю і на тому казка для неї скінчилася. Гелена простягла їй документи і сказала забиратися. Дитину їй не віддадуть, бо, за документами, вона – її і Сальваторе. Віра не розуміла, як це? Вона виносила, народила сина і тепер має віддати їм? «Запам’ятай, я народила Бруно, і я – його мати», – єхидно зареготала Гелена і наказала чимшвидше забиратися, поки не покликала поліцію.
Віра втратила свідомість, коли їй дали востаннє поглянути на сина. Опритомнівши, побачила розлюченого Сальваторе: «Сідай в машину. Відвезу тебе в аеропорт. Дякуй, що взагалі на вулицю не виштовхнув». Віра не могла повірити, що ці страшні, жорстокі слова каже той, кого вона так сильно покохала. Тільки тепер збагнула, для чого була їм потрібна. Вони ж заздалегідь все продумали…
Не пам’ятала, як Сальваторе посадив її у літак, як пересідала на потяг до свого села, де її зустріла Оленка. Усе було, як у тумані.
Донька не розуміла, чому мама постійно плаче та вибачається, що завинила перед нею. Такою розбитою, постарілою вона матері ще ніколи не бачила. Нічого, у рідному домі і стіни гріють. Все вляжеться, налагодиться. Ти паче, Оленка має для мами гарну новину. Її коханий Артем – син священика – запропонував їй одружитися. Добре, що мама приїхала, він скоро свататися прийде.
Не знала Оленка, що все вийде не так, як вона мріяла. Артем зустрів її якимось настороженим поглядом, відвернувся від поцілунку. Затинаючись, став говорити про те, що не може з нею одружитися, бо боїться, що їй передалися мамині гени. Оленка нічого не розуміла. При чім тут її мама? І тоді Артем сказав, що Віра приходила на сповідь до її батька і той розповів вдома про її гріх.
«Та що ти таке кажеш? Яка дитина? Який гріх?», – заплакала Оленка. Але Артем повторив: «Між нами все скінчено. Шукай собі іншого». І пішов геть.
Приголомшена страшною новиною дівчина бігла додому, не оминаючи калюж, і ще з порога крикнула: «Це правда, мамо? Ти залишила дитину в Італії? Так ти гроші заробляла? Як ти могла? Я тебе ненавиджу!». Віру затрясло, як у пропасниці. Впала перед Оленкою на коліна – вислухай мене, доню. Але та не хотіла чути жодних пояснень. Артем покинув її, а без нього їй – не жити! Вона вибігла за ворота: «Прощавай, мамо!».
Віра залишилася стояти на колінах. Підвела погляд на ікону Богородиці: «Прости мені, Мати Христа».
Сподівалася, Оленка заспокоїться і повернеться додому. До своєї страждальної матері. Не прийшла. Знайшли її аж на четвертий день у ставку.
Не простила матері. Не захотіла жити без коханого. Невимовно глибоке Вірине горе. Вона вчинила гріх, прихилившись до чужинця. Але ж священики – посланці Господа – не мають права оскверняти розкаяну душу. У кожному з них має жити частинка Бога. А значить, має жити Добро, Світло, Совість.
Смерть Оленки тяжким гріхом лягла на душу того, хто навіть найріднішим не мав права відкрити Таїнство Сповіді.
Смерть доньки Віра буде оплакувати все життя. І, мабуть, ще довго не відважиться піти до Сповіді. Заради світлої пам’яті про свою донечку.
