70-річний ювілей подружнього життя називають Благодатним або Вдячним весіллям. Ще його іменують Платиновим. Стільки літ у парі! Істинно, що справжнє кохання послане Небесами.
Сім десятків років прожили у шлюбі Мирослав і Ганна Біркові зі Збаража. На рушничок щастя вони стали 28 липня післявоєнного 1947 року. На празник Святого Володимира…
Сьогодні «нареченому» уже 92 роки, а «нареченій» – 87. Тоді ж, у далекому 47-у, коли ставали на весільний рушник, Ганні виповнилося сімнадцять, а Мирославові – двадцять два…
Складні часи. Складна історія. Складне життя. Доля оберігала почуття закоханих. Нанизувала день на день, рік на рік, аби довго прожили в злагоді і любові…
Життя – наче подорож в часі
Мирослав Бірковий народився у 1925-у в селі Селиська, що неподалік Рави-Руської на Львівщині. Коли хлопчикові було два рочки, померла матір. Батькові Андрієві довелося опікуватися трьома синами і донькою. Згодом одружився вдруге. Добра жінка Елеонора замінила дітям маму Параскеву.
У родині панувала духовність і партіотизм. Андрій Бірковий був сотником Січових стрільців у війську Симона Петлюри. За це «ворога народу» більшовики ув’язнили. Згодом розстріляли у Львівській тюрмі під час відступу червоної армії. А сім’ю вислали у далекий чужий Північний Казахстан.
А потім почалась Друга світова… У червні 1943-го року Мирослав Бірковий пішов на війну розвідником-картографом. Пройшов бойовими дорогами від Орловсько-Курської дуги – до Відня та Праги. Звільняв Житомир, Київ, Ковель і в квітні 1944-го – Тернопіль. Колишній солдат пам’ятає вщент розбомблене наше місто і переляканах людей…
Повернувся 20-річний фронтовик додому на Львівщину, а там… ніде жити. Вирішив податися до тітки Софії Налукової, яка мешкала в селі Курівці на Зборівщині. Тітка працювала директором школи.
У тім селі жила Мирославова доля на ім’я Ганна.
Їх познайомив старший брат Ганни Андрій Чортик, з яким Мирослав повертався з війни у Курівці. Запросив нового товариша на вечерю. Там Мирослав і побачив молоде вродливе дівча з довгою косою. Ганні було всього 15 років.
Дівчина також звідала нелегкого життя. Рано помер батько. У матері-вдови залишилося четверо дітей. Троє синів і донька – як і в родині Біркових. Було сутужно. Аби не голодувати, доводилося тяжко працювати. В ті часи покладалися тільки на свої руки. За роботу бралися й діти. В одинадцять років Ганна уже жала збіжжя…
…Мирослав побачив молодесеньку Ганну і серце мовило: ось воно, твоє щастя. Не минуло багато часу після першої зустрічі, як хлопець попросив руки дівчини у її матері. Але ж Ганна була ще підлітком! Майбутньому нареченому довелося трішки зачекати. Через два роки Мирослав повів своє кохання під вінець.
Наречена була в українському строї. Замість фати – простенький віночок. Вінчав подружжя місцевий греко-католицький священик. Шлюб був таємним – радянська влада за віру переслідувала.
Скромне весілля, скромне придане в молодої. Лише любові і віри було багато…
Він – її небо, вона – його сонце. Він – її всесвіт, вона – його світ…
На початках молоді жили в Курівцях, в оселі Ганниної родини. Там і народився первісток – син Теодозій.
Мирослав працював у видавничо-поліграфічній сфері в обласному центрі. Починав зі складача в друкарні. Щодня їздив на роботу потягом.
Коли синові виповнилося дев’ять місяців, чоловіка перевели у друкарню в місто Копичинці, що на Гусятинщині. Переїхала туди і дружина.
Ганна Петрівна пам’ятає, як довелося жити в конторі. Ліжка, звісно, там не було. Ладнали постіль зі стільців. Зсували докупи і клали між собою маленького Теодозія.
У Копичинцях народився другий син Володимир. Прожили Біркові у цьому містечку п’ять років. Мирослав Андрійович дослужився до директора друкарні.
Опісля його перевели в друкарню до Збаража. Тут з’явився на світ третій син – Юрій.
У Збаражі родина Біркових осіла. Звели будинок, посадили сад. Мирослав Андрійович, щоправда, очолював кілька років ще й Лановецьку друкарню. Знав свою справу. Добре її робив. Але довелося залишити. Бо тодішня влада висунула умову: стати комуністом або піти з роботи. Дружина відмовила від партквитка. То ж влаштувався бухгалтером-експедитором у райвідділі освіти.
Чимало років працювала у збаразькій друкарні і Ганна Петрівна. Потім – на заводі. А ще співала у хорі.
Мирослав і Ганна любили своїх хлопців. Виховували добрим словом і гарним прикладом. «Професія», яка називається мама – важка праця. І Ганна це добре знає. Бувало, плакала від утоми. Бо треба було і працювати, і дітей ростити, і в господі наводити лад. А чоловік нерідко затримувався на роботі. Але допомагали любов і терпіння…
Промайнули десятки літ. Сини подарували батькам восьмеро внуків. А внуки прадідусеві і прабабусі – дев’ятеро правнуків. У цій родині живе добро. І повага. «Він – її небо, вона – його сонце. Він – її всесвіт, вона – його світ…». Цими поетичними рядками можна сказати і про Мирослава та Ганну Біркових.
Хай благословить Господь у день «платинового» весілля пана Мирослава і пані Ганну, а Небеса дарують свою благодать. І солодко сміються їхні ангели. А сивочолим «молодятам»: гірко!
