«…А різати косу не треба»

«…А різати косу не треба»

Цієї ночі приснилася Оксані стара розлога яблуня, що колись, в далекому дитинстві, вкупі з рядочком молодих вишеньок, була межею-кордоном між їхнім і сусідським подвір’ям. Ніби з темного грозового неба вдаряли в неї блискавиці, спалюючи довгі яблуневі коси, а цвіт не згасав, рожево пінився на сухих гілках…

О, ту яблуню Оксана пам’ятала! Разом з подругою Надійкою любили вони гратися під її крислатим віттям, смакували соковитими яблуками.

Батьки дівчаток дружили і кумували між собою, тому часто влаштовували під яблунею вечері. Для таких посиденьок Надійчин брат Павло змайстрував стола зі зручною лавою. Хлопець був старшим від дівчаток на дванадцять років. Із золотою медаллю закінчив школу, навчався у Львівському університеті.

Коли приїжджав додому на вихідні, привозив гостинці не лише сестрі, а й Оксанці. Хлопець був дуже вродливим: густе блискуче волосся, чорні брови під озерцями синіх очей, гарної статури. В дитячій уяві Оксани він – справжній принц на білому коні. Як жаль, що вона ще мала. Але, нічого, втішала себе дівчинка, вона виросте…

Якось Оксана нишпорила у шафі, переглядала мамині одяганки, в котрі любила наряджатися. Враз із полиці випала акуратно складена білосніжна тюль. Оксана розмотала її і, довго не  роздумуючи, відрізала ножицями зірчастий край. Яке диво! Вийшла справжня фата! Дівчинка хутко пришпилила її до своєї кучерявої голівки і стала милуватися собою у дзеркалі. Чудово! Бачив би Павлик, якою гарною молодою вона буде!

Ох, і дісталося ж Оксані від матері, коли та згодом натрапила на змарновану тюль. «Я пошила собі вельон, мамочко. На моє весілля з Павлом, розумієш?» – заплакала Оксанка. Ні, мама не розуміє. Ніяк не може зрозуміти: невже її маленька доня вже може говорити про любов? Ох, ці теперішні діти…

Збігали роки. Оксана з мамою часто згадували про той випадок і тепер уже весело сміялися з пустощів Оксаниної маленької сестрички Улянки. Це були щасливі незабутні миті і ніхто не відав, що на їхню хату насуваються чорні хмари.

Був травень, п’янко пахнув бузок. Оксана з мамою саме збиралися на ринок купувати плаття для випускного балу. Враз веселу метушню прорізав різкий телефонний дзвінок. Хтось стривожено кричав про якусь жахливу аварію, жертвою якої став їхній батько. Голосила згорьована мати, а Оксана ніяк не йняла віри: може це помилка, чи страшний сон?

На жаль, все було правдою: і свічки біля батькового тіла, і чорні стрічки у вінках, і нестерпно тяжка дорога на цвинтар.

Ще не затягнулася пекуча душевна рана, як невдовзі доля черкнула на серці свіжу. Якось бавилася Улянка з дітлахами у хованки. Присіла на дашок старої криниці між гіллям жасмину і несподівано впала вниз. Задзеленчали ланцюги, сповіщаючи про біду, кричали перелякані діти. Заледенілу Улянку витягли з криниці і мерщій відвезли до лікарні. Загоїлося побите личко і подряпані рученята, та ніжки Улянки перестали рухатися. Дівчинка не відчувала їх, не могла звестися і через це постійно плакала. Хотіла гратися у класи, стрибати  на скакалці, як інші діти.

Сум оповив їхню хату, закрив для них сонечко. Проте злій долі, очевидно, було цього мало і через п’ять років після смерті батька не стало й матері. Не прокинулася зі сну. «Крововилив у мозок. Так буває», – пояснили лікарі. Добре, що довго не мучилася, заспокоювали її батьки Надійки, які завжди підтримували у біді. Але Оксані від тих слів легше не ставало. Мама ж була ще молодою. Увечері ще поралася на господарці, доїла корову. «Чому ж саме вона?» – не могла змиритися Оксана.

Тепер вона стала Уляночці мамою. Купала її у травах, сушила цілюще коріння, возила до відомих спеціалістів. А ще – робота, дім, город. У клопотах не помічала, як невблаганно швидко минала її молодість. Скоро виповниться тридцять. Боже, звідки взялася ота цифра? А в неї ж досі немає нареченого. Та це – не найбільша біда,  втішала саму себе. Добре, що трішки покращало Улянці. Вчора лікар сказав, що все має бути добре і запропонував новий метод лікування.

Для цього їм терміново потрібні гроші. Ніби, не така вже й велика сума, але ж вони кожну копійку рахують. Колись їх виручала Надійка, але півроку тому вона зі своєю сім’єю переїхала до іншого міста. З тих пір мовчить. Дійшли до Оксани чутки, що у неї якесь непорозуміння з чоловіком.  Звісно, Наді не до них буде.

Оксана згадала про свіжу пресу. Розгорнула сторінку з колонкою оголошень: може, знайде щось обнадійливе? Ось хоча б це: «Купуємо волосся, нефарбоване, довжиною не менше…».

А у неї ж така коса!

Усю ніч дівчина не спала. В пам’яті зринала кольорова картинка: вона сидить на стільці між мальвами біля їхньої хати, а усміхнена матуся розчісує її хвилясте волосся, вплітає у нього квіти. «Ти – моя мавка!» – цілує її зарум’янені щічки.

Вона ніяк не наважувалася зайти у перукарню. Підійшла до великих вікон і спостерігала за роботою перукарів. Миготіли вогні, люди купували ялинки, святкові подарунки – наближався Новий рік, Різдво.

Оксана також накупила Улянці солодощів, мандарин. Неодмінно спече її улюблений київський торт. Але знає точно: найкращим подарунком для сестрички буде надія. Тим паче, лікар запевнив, що новий метод дає хороші результати у лікуванні.

…Заходили і виходили все нові клієнти, а Оксана стояла, мов заворожена, не помічаючи ні хурделиці, ні уважного погляду вродливого чоловіка з іномарки.

До кінця робочого дня ще далеко. Хай тільки поменшає клієнтів, тоді зайде вона. Чомусь шалено б’ється серце. Треба заспокоїтися, змиритися: подумаєш, велика втрата – коса! Люди іноді більше втрачають. Може, ці кошти й допоможуть сестрі?

Оксана витерла сльози і рішуче ступила вперед. Біля дверей хтось легенько смикнув її за плече. Хто він, цей чоловік? Що йому треба? Його сині-пресині очі дуже знайомі. Ці по-дитячому пухкі уста і родимки над правою бровою… Павло! Павлусю, невже це – ти?! Звідки тут взявся?

Оксані забракло повітря. Мов у тумані, вона говорила про те, що їй треба зайти до салону, що вдома чекає хвора сестра. Павло витер їй сльози, як колись у дитинстві, взяв за руку і повів до машини. «Ми щось придумаємо, Оксанко. А косу різати не треба, вона тобі дуже личить», – обвів дівчину лагідним поглядом.

Оксана не вгамовувалася: його сім’я півроку, як виїхала. Але ж Павло давно залишив дім. Де був усі ці роки? Павло усміхнувся: був за кордоном. А нині, напередодні свят, щось потягнуло його відвідати рідне село.

Оксана гадала, що Павло давно одружений. Утім, так колись сказала його мати. Бідолашна, соромилася зізнатися, що її сорокалітній син – холостяк.

«Що ж, їдемо до вас. Познайомиш мене з Улянкою. Я бачив її ще маленькою. А там – побачимо, як бути. Та знаю одне – більше я тебе не відпущу. Чуєш, Оксанко?» – мовив Павло.

Вони наближалися до її дому. Сусіди здивовано позирали на іномарку, що зупинилася біля воріт. А Оксана, тримаючи за руку Павла, думала: судженої долі не обійдеш, не об’їдеш і щастя мусить прийти до кожної людини. Навіть, якщо тебе шарпали холодні вітри і шмагали  дощі – надії ніколи втрачати не треба.

Марія Маліцька

м. Теребовля

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *