А все тії воріженьки…

А все тії воріженьки…
Село «смакувало черговою невтішною новиною. Хтось осуджував її, хтось – його. Інші насміхалися з цього всього, а поодинокі співчували родині. Насамперед – згорьованим батькам. Бо тільки вони несли на своїх плечах тягар за дітей – і малих, і дорослих.

А все починалося так казково, звичайно. В Лесюків підросли двоє діток. Жваві, веселі, вони ганяли м’яча по луговій зеленій траві, з вуликів вилітали працьовиті бджілки і всідалися на вишневе цвітіння довкола хати.

Батько Василь тримав невеличку пасіку. Мати Ганна гнула спину в буряківничій ланці. А ще й своя господарка була: корова, коні, птиця, чимало городу. Жили небагато, але й не бідували. Діти підростали, вже й школу закінчили. Дочка пішла вчитися в технікум на бухгалтера, а син на будівельника.

Марійці траплялися і свої сільські хлопці. Гарною була дівчиною, чорнобровою, з чорною, як смола, косою. Але, якби не воріженьки збоку. А їх в селі було густенько. Відмовляли, переймали, обмовляли невинну дівчину. Тому Марічку чекала доля на стороні. Поїхала до подружки в гості, там і зустріла Миколу, вийшла заміж, зосталася на роботі.

А син Іван не дуже переймався дівчатами. Після служби в армії залишився вдома з батьками. Працював у будівельній бригаді, допомагав по господарці.

Одного дня незчулася Ганна, як хтось постукав у двері. Зайшла низенька, кирпата дівчина. «Слава Ісусу Христу», – привіталася.  «Я до вас, вашою невісткою буду, – показала на випуклий живіт. – Від вашого сина. Так що – приймайте і не виганяйте».

Вийшов Іван, тільки голову схилив додолу. «Це правда, Іване? – спохопилася мати. – Якщо правда, то робимо весілля. Не хочу, щоб на мене плакали чиїсь діти».

Так і залишилася Ольга в сім’ї Лесюків. Не була беручка до роботи, а от до дітей, хоч відбавляй. Рік за роком дванадцятеро їх народила. «Ох, і невісточка в Ганни плодовита», –  перешіптувалися молодиці. А Іван чи то від щастя, чи від горя почав випивати. Спочатку приходив додому ще на своїх ногах, а згодом його вже підвозили на підводі.

Ольга тим не переймалася, як і дрібними дитинчатами. Тож найбільший тягар падав на Ганнині плечі. Тим часом дітлахи помалу підростали. Дівчатка вже допомагали бабусі, а хлопці дідусеві. А Ользі забаглося їхати за кордон: «Треба ж дітей годувати, одягати. А за що?»

Лесюки неохоче відпускали невістку на заробітки. Адже отримувала вона на дітей допомогу від держави, а ще їх пенсія, свої продукти. Голоду не відчував ніхто, та Ольгу спинити було неможливо: «Он скільки жінок поїхали, що й дітей стільки не мають. Поїду і я, подивлюся на світ». І поїхала. Іван не перечив. Йому, головне, щоб горілочка була, а все решта не обходило.

Ганна, ніби відчувала, що їх невістка непутяща. «Отак, поїде, та й дух за нею пропаде», – хвилювалася мати за сина. Знала ж бо, що багато сімей розбила та чужина. З часом так сталося і в них. Ольга все рідше телефонувала, а потім перестала зовсім. Івану штрикали збоку воріженьки: «Має твоя Ольга вже якогось італійця. Бачили її там наші жінки. Гарний, багатий. Не те, що ти – пияк горбатий».

Взяв собі чоловік все це до голови, а жаль ваги не має. І сталося непоправне. Одного дня село сколихнула трагічна звістка: Іван вкоротив собі віку.

«От, дурень, за дурної баби таке зробити. Напився, бідолашний, та й пішов з життя. Що він в тій Ользі знайшов? Он скільки в селі файних, добрих молодиць», – говорили-балакали.

Поховали Івана. Батьки оплакували сина, проклинали невістку. Не витримало батьківське серце. Пішов за сином і Василь. Ганна залишилася з онуками. А Ольга, як кремінь. Що їй Іван? Вона й далі гуляє по світу. Ще хоч совість має, бо за дітей не забуває. Висилає їм посилки, гроші. Додому не приїжджає, сором таки пече: що скажуть люди?

А тут тільки й чекають, аби щось нове почути чи побачити.

Якби ж то не воріженьки збоку… Хоча кожен своє життя таки сам будує.

Оксана КИШКАНЮК. с. Слобідка Заліщицького району.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares